Глава 33. Подорож продовжується.

Золоту осінь змінила сива зима. Щедра вона нині на снігопади. Бурі гуляють світом, ревучи ненаситним звіром. Вітри ламають вікові дерева. Холодно у лісі. Самотньо.

Спить неспокійним сном у барлогові молода ведмедиця. Декілька разів накинула вже зима на її обитель білу шубу. Зігрівають землю пухнасті вбрання, зігрівають буру красуню, що мирно посапує і смокче велику лапу. Час від часу стогне вона. Дивуються вітри: що сниться лісовому звірові, що не дає спокою?

Всю довгу зиму ходить-бродить навколо надійно захованої під сніговими покровами барлоги то сірий вічно голодний вовк, то бурий самотній лось, то риє настил довгими іклами кабан. Витоптане коло навколо барлоги. Тільки занесе все черговим снігопадом, як знову якийсь звір тупцює поруч. Чим приваблює лісову звірину звичайний ведмежий барліг?

Дивно все…

Але не вічна зима, навіть найдовша і найсуворіша. Невблаганне тепло підкрадається непомітно і темними плямами покривається ще вчора такий незайманий у своїй сліпучій білизні сніг. Незграбні спроби зими повернути владу тануть, як сніжинки під несподівано теплими променями весняного сонця. Ще недавно, тьмяне і холодне, було воно у свиті зими, і ось уже заявляє свої права, виступаючи відкрито і весело, розмазуючи залишки снігу по мокрих пагорбах, торкаючись кожного звірка, який пережив зиму, ніжними своїми руками.

Злизали весняні промені і шуби, що вкривали барліг на узліссі, і сліди звірів, які тупцювали навколо. Заворушилася уві сні ведмедиця, відчувши пробудження природи…

Та-а-ак. Нарешті я виспалася. У житті ще так не висипалася добре. Щоправда, сни переслідували з наполегливістю зграї гончаків, що мчали слідом дикого кабана. Вони здавались такими реальними, набагато реальнішими за життя, але тепер тануть так швидко, як дим багаття у вечірньому небі. І я вже не можу згадати, ловлю картини, що вислизають, а вони розчиняються в моїх руках, залишаючи відчуття своєї важливості, недоступне і незрозуміле…

Може, я не доспала? Може, ще подрімати? Я перевернулася на другий бік і спробувала повернутися до країни Морфея. Живіт протестуюче забурчав, і я відчула, що голодна, така голодна, наче не їла кілька місяців.

Розуміння прийшло не одразу. Почавши усвідомлювати те, що відбувається, я вмостилася на спину, підклала під голову зігнуті лапи, підібгала коліна і довго дивилася в стелю барлоги. Я – ведмедиця. І, зважаючи на все, я проспала кінець осені, всю зиму і початок весни, як і належить будь-якій порядній представниці цього виду. І, чесно кажучи, це мені сподобалося.

Думаємо далі. Кощій так і не з'явився. Давно вже його немає на моєму горизонті, і це починає мене турбувати.

Далі… Кінця світу не настало. Вже добре. Але мене не відзивають, на острів Буаян не запрошують. Забули? Не вірю. Наглядач не дурень, повинен розуміти, що я йому ще знадоблюся, а наживати ворога в моєму обличчі нікому не пораджу.

Виходить, небезпека ще не зникла. Все може статися завтра, за тиждень, за місяць. Можливо, Алія знову загинула… якщо подивитися з майбутнього, тож спостерігач не може мене забрати. Отже, потрібно дістатися Дилонії, до катакомб, що приховують смертельну кнопку, і знищити її. Як? На думку поки нічого не спадає, на місці розбиратимемося. Та-а-ак, ще одну зиму не обіцяють? Що, правда, треба вставати? І не хочеться, розлінилася я щось. Я тепер взагалі, напевно, буду на зиму в сплячку залягати, га?

Розкидавши гілки, що закривають вхід у барліг, я вирулила на яскраве весняне сонечко. Зажмуритись навіть довелося з незвички,  яке світло яскраве! Постоявши трохи, розплющила трохи ліве око, дивлячись з-під вій на майже непомічений мною восени пейзаж, що оточує мій затишний зимовий будинок. Сонце заграло, кинуло жменю зайчиків, і я знову заплющила очі. Потім так само обережно відкрила правий.

Та-ак. Що це означає? Просто переді мною свіжозораною борозною на ще вологому ґрунті вимальовувалися літери: Нетті. Я поряд сидів великий гарний ведмідь із придушеним зайцем у зубах. Кощій? Він нахилився і мовчки поклав звірка до моїх ніг.

Тільки зараз я повністю відчула, яка голодна. Спробуйте не поїсти кілька місяців і намалюйте картину самі. Боки мої ввалилися. Шкура висіла такими складками, наче чохол із рояля надягли на музичний синтезатор. Шлунок зрадливо забурчав, а з іклів прямо на землю покотилася слина. Я плюнула на все і дозволила ведмедиці насолодитися принесеним даром. Їсти всі хочуть, а молоді ведмедиці, які щойно прокинулись – особливо.

Нашвидкуруч перекусивши свіжиною і смачно облизуючись, я почала кататися по молодій траві, що ледь пробивалася. Добре як!

Ведмідь підійшов нерішуче і тицьнув мене носом.

- Ну, привіт, це я.

- Рада, рада.

Ведмежа мова не вміщала всіх думок, що крутилися в голові, вона була проста і, навіть, можна сказати, примітивна. Але ми спілкувалися, спілкувалися однією мовою, і це було так приємно.

- Вибач, що втягнула тебе в цю ситуацію...

- Нічого. Я постараюся бути поруч і допомогти.

- Добре, коли ти великий та сильний!

- Так, але знай, на тебе розпочали полювання.

– Хто?