Глава 29. Кощій. У новому тілі.

Ох, Нетті, Нетті… Як я можу тебе охороняти, якщо я тебе впритул не бачу. Може, ти зараз – мікроб? Адже була якось справжнісінькою мурашкою. Мене вже нічого не здивує. Тільки для чого це все?

Раптом все закружляло, закрутилося в знайомому вихорі переходу, в природі явно відчулося напруження, наче на мить сколапсували простір і час. Дивний стан. Я раптом відчув себе розкладеним на окремі атоми, а потім виявив себе у тілі людини. Нарешті! Чи не людини? Я стояв, притискаючи до себе дівчину в золотистому обтягуючому трико, із затягнутим ззаду в хвіст фіолетовим волоссям, закрученими дивним чином вушками з довгими мочками і з ніжно-ліловим кольором досить приємного обличчя. Ну і хто ми такі?

Оглянувши себе, я виявив такий самий одяг, і відповідний колір рук. Значить, ми одного роду-племені.

А може, це Нетті?! Я випустив дівчину з обіймів і підняв до очей її долоні. Ні, кілець на ній не було. Жодних. Може, загубила?

- У нас вийшло, Дуку! - вигукнула вона, озираючись.

Отже, мене звуть Дук. І я теж озирнувся. Ультрасучасно обладнана лабораторія вразила навіть  мене, якому чого тільки не довелось побачити за життя. Потрібно розібратися, куди це мене занесло. На Алію начебто несхоже. І я послабив контроль над чоловіком, до тіла якого потрапив. Посиджу поки що непомітно, послухаю.

Дук спантеличено потер долонями скроні.

- Щось у мене з головою, Естер…

– Це нормально, такий перехід не міг пройти непомітно. Мене теж нудить, і це, я сподіваюся, не вагітність.

- Ти впевнена, що ми потрапили туди, куди треба?

- Туди, це і так ясно, хіба ти не впізнаєш цю убогість, в якій ми провели найкращі роки свого життя? А от чи в той час, одразу сказати не можу. І нема чого нам тут стирчати, вирішуючи такі глобальні питання, зараз підемо і перевіримо.

Естер потягла мене вздовж коридором. Нам зустрічалися лаборанти, чоловіки і жінки в рожевих халатах, в основному такі ж лиловошкірі і фіолетововолосі, хоча трапилася і парочка представників інших людиноподібних рас, вони поступалися дорогою і здивовано поглядали на нас, схиляючи голови в мовчазному поклоні. Моя супутниця зловила одного з лаборантів за грудки:

- Яке сьогодні число, Пейлі?

- Т-т-тринадцяте споконя, пані.

– А рік? Адже це рік Сонячної Рисі?

- Т-так, пані Естер…

– Ось! – дівчина відштовхнула лаборанта, який злякано заскочив у найближчі двері. - Бачиш, Дук, все в нас вийшло! Слава найрозумнішому з найрозумніших, професору Штейну! Тепер шукаємо себе у минулому. Я знаю, де шукати.

- Дивись тільки, щоб ми, ті які в минулому, не надто зраділи, нас побачивши, бо зваляться наші двійники з подвійним інфарктом, - попередив Дук. - І залишимося ми самі! Маємо бути обережними! Якщо ми в минулому вийдемо з гри, то й у майбутньому можемо просто зникнути!

- Але ж зараз ми не в майбутньому, любий! Ми – у минулому, і просто замінимо нас, старих, на нас нових!

- Хто його знає, із цими парадоксами часу. Може, і так, як ти говориш, а може, й інакше. Тому краще не ризикувати... Та що ж це з головою, портал твою ліворуч?

Естер засміялася і потягла мене далі за руку. Пробігаючи повз дзеркальну стіну, я постарався розглянути своє відображення. Фіолетове волосся стирчить їжачком вгору. Зросту середнього, статури в міру вгодованої, обличчя розумне, але довірливе. Цілком пристойно, особливо після всяких їжачків-вужаків.

Двері, двері, двері... Нарешті ми увірвалися в кімнату, де над пультом схилилися дві фігури, чоловіча та жіноча, теж у рожевих халатах. Ми, очевидно, відвернули наших двійників від важливого заняття, оскільки відірвалися вони від своєї роботи, метаючи очима блискавки:

- Хто посмів... - почала жінка і заткнулася.

- Портал твою ліворуч... - здивовано прошепотів чоловік.

Вони були точними копіями Естер та тіла, в якому зараз я скромно перебував. Сказати, що вони були здивовані, отже, не сказати нічого. Приголомшені! Вражені! Округлі очі, здавалося, були готові розірвати несподіваних візитерів.

- Як це розуміти? Хто ви? – першою вийшла із заціпеніння жінка, роблячи крок уперед. – Я викличу охорону!

- Можна подумати, ти сама себе не впізнала, люба! Невже я так сильно змінилася за два роки? Так-так-так. Ти правильно почула. Я - це ти в недалекому майбутньому.

– Не може бути… – прошепотіла та.

- А ти, Дук, все такий же, - підійшла Естер до чоловіка, ніжно піднімаючи пальчиком відвислу щелепу. - Знайомся, - вказала на мене. - Це Дук, тобто ти в майбутньому. І не думайте, що ми з'явилися подивитися на ваші шоковані фізіономії. Нас привела у минуле справа величезної ваги. Так що без зайвих балачок приступимо до її вирішення. І, щоб надалі не плутатися, тебе я називатиму Дук-один, а твого двійника з майбутнього – Дук-два. Відповідно, я буду Естер-два, а ти, люба, Естер-один.

Жінка в халатику проковтнула слину і кивнула. Чоловік заморгав часто-часто і ображено мовив:

- Нічого не розумію, портал його ліворуч.

- Потім зрозумієш, - хором зупинили його скарги обидві Естер.