Глава 26. Втеча.

Коли гоблінша закричала «Фас», мені на мить справді стало страшно. Павуки, наче чекали сигналу, метнулися вперед, кидаючи в паніку всіх, хто був у приміщенні. Але... сутенерка не розрахувала, що вони, справді, були ланцюгові! Ланцюги натягнулися, брякнули, і не пустили охоронців усередину. Щоправда, вийти мені звідси теж неможливо.

- Взяти її! - скомандувала матуся Ягідка своїм «дівчаткам», і кільце «нічних метеликів» почало стискатися.

І тут у дупло влетів Жека! Я зраділа йому як рідному.

- Що тут відбувається?! - здивовано вигукнув він, озираючись.

- Ти ще питаєш?!! – заволала сутенерка. - Це все твоя... (і я дізналася про себе багато приємного і цікавого). Ти мені все сплатиш!

- Жека! – це вже я. - Мене хотіли віддати чужому жуку! Врятуй мене! Забери мене звідси!

На щастя, мій захисник зреагував лише на згадку про «чужого жука», а рогатий олень якраз збивав із себе останніх світляків.

- Це ти, мерзотнику, хотів забрати мою ж-ж-бажану?! Я викликаю тебе на дуель! - підскочив Жека до суперника, незважаючи на те, що той був вдвічі більший за нього і втричі товщий. От дурень!

Але, на загальний подив, Соптол Рен у бійку не поліз.

- А пішов ти... - вказав він Жеці таку витончену адресу зі свого жуківського запасу, що я пожаліла про відсутність огризку олівця та блокнотика. - Забирай свою схиблену! А я в цей бордель більше ні лапкою, ні крилом! – І бурчачи: - Вдома – дружина, а я в такому вигляді… – рвонув до виходу. Е, ні, так не піде! Куди ж ти без мене, буйно схибленої?! І я вхопилася за задню лапу пролітаючого повз, схожого на броньований вертоліт, жука-оленя. Він навіть не помітив моєї малої ваги. Сторожові павуки  жахнулися від його крил, і ми вискочили з дупла, як НЛО з ангара. Шість потужних щелеп клацнули майже біля моїх ніг, але ланцюги відсмикнули церберів, які так і не встигли перекусити молодою ельфеєю. Нехай тепер матуся Ягідка своїх павуків клієнтами годує.

Захотілося обернутися і подразнитися, тільки... тільки... у мене і так руки зісковзують. Чому ж він такий слизький?

- Гей, ти, як там тебе, Септефріле? - Ні, це, здається, ліки такі. – Жук! Тримай мене! Падаю!

Соптол Рен нарешті помітив, що щось прилипло до лапки.

- Буйно схиблена! Відпусти мене!

- Ні-і-і!

- Я одружений! Я не можу взяти тебе із собою!

- І не треба! Ти мене до пшеничного поля донеси, і я нікому нічого не скажу!

- Гаразд, - Соптол Рен підхопив мене, що майже сповзла з його ноги, за одяг і круто розвернувся до поля.

Хвилин за п'ятнадцять я вже стояла, замерзла і самотня, посеред пшеничного поля. Ні, не самотня.

«Дью! Ти там де?»

«Тут, - озвалося в голові. – Здається, Крим та Рим ми вже пройшли. Що там ще лишилося, Нетті?»

«Думаю, вже небагато. Тримайся, ельфійська принцеса! - і ми пошкутильгали, кружляючи між скошеними стернями, і не знаючи, куди тепер направити стопи.

До того ж, почався дощ. Великі холоднючі краплі для крихітного ельфа схожі на катастрофу. Оксамитове плаття відразу ж обліпило тіло, і сковувало рухи. Я змокла до мозку кісток. А коли дощ посилився, я практично не встигала зробити вдих. Він мене доконає! Та де ж ця мишача нора?

- А-а-а!

Нора знайшлася сама собою, а я, послизнувшись, посунулась мокрою землею вниз. Тільки не кажіть мені, що це не та нора, що тут живе не та миша, яка має виходжувати Дюймовочку, що вона пішла в гості на сусіднє поле! Я цього не витримаю!

І я таки не витримала переохолодження, голосно чхнула, і втратила свідомість.

Прокинулась я, почувши виразне бурмотіння:

- Чому вічно мені дістаються усілякі неприємності? Лише збиралася відпочити зиму. Діти не пищать, наречені вже обходять десятою дорогою. Живи та радуйся, так ні. Вічно до мого будинку щось припливе... І чому я така добра? Треба було викинути її зі своєї затишної нірки, а то забруднила тут все, вимочила. А я її тягни, роздягай, клади в тепле гніздечко, в якому раніше росли мої рідні малюки.

Справді, озирнувшись, я виявила себе в купі пуху, голою, а моє вишневе плаття мирно сохло на корінці, що вибився з землі.

- А потім вона прокинеться і захоче їсти. І я, зі своєю добротою, годуватиму її всю зиму зерном, яке не покладаючи лап, все літо тягала у свої засіки, сподіваючись на спокійну старість… Чому я її не викинула?

Бачу, мені раді. Я нагрілася, мені добре, настав час знайомитися.

- Гей, а сукня моя висохла? - визирнула я з гнізда.

Миша підскочила від несподіванки і повернулася до мене:

- Ах, маленька негідниця! Що ж ти лякаєш стару хвору мишу?

- Вибачте, бабусю, - мені з нею ще жити.

- Яка я тобі бабуся? – розлютилася господиня нори. - Я ще нічогенько виглядаю!

– Навіть дуже, – підтвердила я.

- Тримай свою сукню, - кинула вона мені одяг. – І чобітки он, у кутку, візьми. Все тобі тітонька Шуша випрала, висушила. А не вигріла б тебе в пуху – запалення легень забезпечене! Пам'ятай мою доброту!