Глава 20. Живі будемо – не помремо!

Перекидаючись у повітрі, я падала вниз, катастрофічно швидко наближаючись до землі. Зверху мене наздоганяла хижа смугаста оса.

Раптом внизу я побачила людський будиночок, що ховався під кронами дерев, розглядати його у мене не було часу, але відкрите вікно не помітити я не могла. Нелюдським і, точно, неельфівським зусиллям, повернулась я в повітрі і спланувала, а правильніше було б сказати, гепнулась на підвіконня. Слідом за мною до кімнати залетіла з розгніваним дзижчанням, оса. Побачивши мене, безпорадну, з тріумфальним криком кинулась до мене, але тут гумова ляпавка на дерев'яній ручці закінчила її безплідну погоню, а заразом і існування.

Я тільки й побачила обличчя літньої жінки, що схилилося наді мною, як відчула, що Дью знову втратила свідомість. Та я й сама сприймала все в тумані, а голос рятівниці звучав, наче пробиваючись через кілька шарів вати.

– Ельф! Квітковий ельф, точніше, ельфея! Як же ти потрапила сюди, малявко? А ці брудні ганчірки були колись твоїми крилами? Як же так можна?.. Ох, нещасна, їх уже не відновиш навіть у квітці.

З цими словами добра жінка взяла мене двома пальцями і чикнула ножицями, підрізаючи рвані огризки, я вже навіть не відчувала болю і не усвідомлювала цього жаху для ельфа - залишитися без крил.

-  От і все. А тепер я покладу тебе в цю квітку, адже ви, ельфи, в квітах оживаєте, правда? - вона опустила мене в середину напіврозкритого бутону якоїсь кімнатної рослини, втім, мені було все одно, потрапивши до рідної стихії ельфів, я раптом відчула умиротворення, немов у колисці, незважаючи на те, що стан був найгіршим. Я згорнулася калачиком, підклавши долоні під щоку і почала провалюватися в глибокий лікувальний сон навіть без сновидінь. Останні слова, які я почула, були:

- Як вдало, що до мене залетіла маленька ельфея. Тепер я зможу догодити Матільї з Нижнього Села. У неї дітей ніколи не буде, а вона все ходить до мене та просить допомогти. Ось дівчинка трохи зміцніє, віддам її Матільї, нехай виходжує та тішиться на старості років.

Прокинулася я, почувши чиюсь розмову.

"Знову поспати не дали," - потягнулась я.

"Ми проспали більше тижня", - обізвалася в голові принцеса.

"Звідки ти знаєш?"

"Ельфи відчувають час, навіть коли сплять".

"Ти в порядку?"

"Я жива. І я без крил. Жоден ельф чи ельфея не повірили б, що це можливо, бо безкрилі ельфи швидко гинуть».

"Зараз ти наполовину людина".

"А що буде, коли ти покинеш моє тіло?"

Я давно попереджала Дью, що можу зникнути будь-якої миті. Хоч і сама вже перестала думати про це. Я так давно застрягла в цьому маленькому тілі, що вже стала відчувати його, як своє рідне. І до ельфійської принцеси звикла, як до сіамської сестри. Цікаво, чому я не переміщаюся в тіло іншого мешканця Алії? Може, тому, що ми не намагаємося придушити один одного, що прижилися разом, притерлися один до одного в якомусь симбіозі. А може, просто не можна було інакше, не могла б я в іншому тілі потрапити в загублений центр управління, і тільки так мені вдалося на якийсь час відкласти кінець світу. Вдалося, бо час вибуху вже, напевно, минув. Відкласти, бо небезпека залишається дуже серйозною. Інакше Наглядач вже повернув би мене в мій світ.

Напевно, колись я таки покину тіло Дьюмовочки. Чи не пропаде вона без мене? Так хотілося б захистити її, влаштувати долю.

«А де ми? - Запитала ельфея. - Що це за квітка? Я таких ніколи не бачила».

"Кімнатна квітка, швидше за все - декоративна троянда, - відповіла я, розглядаючи ніжні, трохи стиснуті пелюстки яскравого червоного кольору".

«Хоч би чим вона не була, вона врятувала нас, дала нам силу, наповнила енергією. Ти ж знаєш, ельфи відновлюються лише у квітах. Шкода, що крила вже не відростуть, навіть якби я повернулася до рідного горрандського тюльпану».

Принцеса ніби замовкла, але я вловлювала уривки її думок: «Як жити далі?»

«Доведеться бути дуже обережною, Дью. Можливо, колись вдасться дістатися плантації горрандських тюльпанів, батьки приймуть свою дитину, навіть якщо вона втратила крила».

"Ти хоч уявляєш, де це?"

"А ти?"

«Я відчуваю напрямок. Але то така відстань, що навіть з крилами я не сподівалася б повернутися. Хіба ти забула про нашу спробу втечі? Чи далеко ми змогли втекти? А без крил? Люба моя, це взагалі не реально».

Я зітхнула. І Кощія досі ні слуху, ні духу. Чи не з'їв його хтось, якщо він потрапив у тіло когось маленького та беззахисного? Та ні, Кощія у будь-якому вигляді непросто має бути образити. Чому тоді він не з'являється?

Я зовсім засумувала.

Раптом голоси, що звучали ніби на другому плані, стали голоснішими, і я почула:

- Дивись, Матільє, ось вона...