Глава 18. Купіть фею!

- Купіть фею! Справжню... - чіпляючись за полу сюртука, продовжував нити хлопчисько.

 - Ну, і де твоя фея? - глузливим голосом запитав дядько. - У дрімучому лісі за містом?

 - Ось, - Гріш розкрив долоню, показуючи напівживу мене з брудними зламаними крилами.

Дядько наблизився, вражено розглядаючи товар, а в мене не було сил навіть поворушитись.

- Справжня фея! Тільки чому вона така пошарпана? Ех, ти, - врізав він хлопчиську запотиличник. - Хто ж так з феями чинить? Ти ж її майже угробив!

 - Та в порядку вона. Тільки бажання не виконує, - чесно доповів Гріш. - мої не виконала, жодного...

 - Так у такому стані - нічого дивного. Вона ледь жива. Хто знає, чи вдасться її врятувати... А фея мені ніяк не завадила б. У мене теж, хоч я і дорослий, а бажання є, та такі, що, боюся, ніхто, крім справжньої феї, їх не виконає. Нічого, я її в тебе куплю, - кивнув дядько, притримуючи хлопчака за плече, щоб не втік.

 - А що даси?

 - Не бійся, не ображу, - дядько порився в кишені і виловив справжню золоту монету. - Тримай, воно того варте.

Гріш недовірливо взяв монету, спробував на зуб, залишився задоволений:

 - А ти, дядьку, нормальний дядько! Я і в руках ніколи не тримав таку. Гарна монета. Тільки ти мені краще дай дрібними. А то золоту у мене відразу ж заберуть, та ще й в в’язницю кинуть за крадіжку. Хто ж повірить, що моя?

 - Так ти, хлопче, не дурень. Добре, йдемо до мене, я тут недалеко на заїжджому дворі «Три лопухи» зупинився, неси сам свою фею, донесеш живою - я тобі ще додам. Тільки не затискай більше в кулак! Вона ж така маленька і крихка. Тримай між долонями, ось так.

І вони покрокували у напрямку до трактиру. У щілинку між пальцями я розглядала свого нового господаря. Чоловік віку більш, ніж середнього, зросту середнього, так і сам якийсь середній, без особливих прикмет, такий, як більшість жителів столиці. Тільки невеликі вуса смішно стовбурчилися при розмові, і в погляді читалося щось ледь вловиме, що відрізняло його від інших. Незважаючи на зовнішність і звичайний непомітний одяг, мені здалося, що це житель зовсім не Ділона. Хоча, може, просто здалося.

 - Як хоч звуть тебе, хлопче? - запитав дядько.

 - Гріш.

 - А мене звуть Шон Гудкеррі. Можеш звати просто дядьком Шоном.

 - Добре.

 - І що ж ти попросив у феї, якщо не секрет?

 - Секрет.

 - Що ж, якщо секрет, не говори.

 - Напевно, я попросив занадто багато... Будинок, смачну їжу щодня і бути кому-небудь потрібним.

 - Так, це дуже багато, і дуже мало, з іншого боку. Хочеш їсти?

 - Угу, - хлопчик підняв на дядька повні надії очі.

Шон Гудкеррі підійшов до лоточників і повернувся з десятком пиріжків.

 - Складеш компанію?

Просити довго не довелося, і дядько з хлопчиськом віддали пиріжкам належне, навіть не подумавши про бідну голодну ельфею.

 - А ти добрий, дядьку, - задоволено проплямкав Гріш. - Я б тобі ще що-небудь продав, коли б у мене було, що.

 - Значить, у тебе нікого з рідних немає? - уточнив Шон.

 - Нікого.

 - А де ж ти живеш?

 - Спочатку я жив під мостом, потім на ринку, в одному закутку між прилавками, а зараз, коли стало холоднішати, йду ночувати в печери за містом.

 - Ти знаєш про катакомби? - зацікавлено перепитав дядько.

 - Так, я в них вже дізнався все, що можна. Там є довгі підземні ходи, є великі кімнати, але, найчастіше, зруйновані, є залізні двері...

 - А що-небудь цікаве ти в катакомбах зустрічав?

 - Цікаве?

 - Що-небудь дивне, таке, що не побачиш на вулицях звичайного міста? - дядько простягнув хлопчикові ще один пиріжок.

 - Так, - радісно мовив Гріш, - я вчора кімнатку знайшов, там купа всяких цікавинок, світло - як удень, а найголовніше - там є одна плямпочка, вона як зірочка, блимає, і фея сказала, що вона може вбити всю Аллію...

Хлопчик замовк, роздумуючи, чи правильно зробив, що видав незнайомцеві свою таємницю.

 - Цікаво-цікаво, - прошепотів Шон Гудкеррі. - А подивитися можна на цю твою кімнатку?

Гріш надувся і не відповів.

 - А я міг би у тебе її купити... Тобі ж не завадить ще з десяток золотих монет? Я можу заплатити і дрібними грошима, якщо хочеш.

Гріш похитав головою негативно.

 - Я дам тобі двадцять монет, подумай.

 - А не обдуриш?

 - Тут десять золотих, інші отримаєш на заїжджому дворі дрібними.

Шон дістав з кишені мішечок і подзвенів золотом. Хлопчик заглянув у нього і задоволено кивнув:

 - Я згоден. Тільки золото відразу давай.

Мішечок перекочував з долоні чоловіка хлопчикові за пазуху.