Глава 11. Майже Дюймовочка.

Я спала. Вперше в цьому світі я спокійно і безтурботно спала. На надійному плечі Кощія, нехай навіть він був в образі слона, мені було дуже добре, нехай навіть я була в образі чумової чайки. А останні події відбувалися з такою швидкістю, що було від чого очуміти. Мене все швидше і швидше перекидало в нові тіла, я майже не встигала звикнути, адаптуватися. У мене не було часу для роздумів, я постійно імпровізувала. А чого варте це нервове напруження, коли не знаєш, в тіло кого тебе закине наступного разу? І ким буде Кощій? І де його шукати?

Після цих запаморочливих пригод на мій хвіст, так незвично було лежати і не сіпатися нервово, нікуди не поспішати,  не плисти, не летіти... Так би лежала і лежала. Блаженні хвилини спокою. Іноді сон виносив мене майже на поверхню, але я вперто не відкривала очі і знову опускалася в його солодко-тягучу глибину. Ні, не буду поспішати вставати, посплю ще...

Коли я прокинулась в черговий раз, мені здалося, що я в колисці. Ледь помітний рух... М'яка, обволікаюча тіло, перина... Чи це не перина? Якесь незвичайне це... ліжко... А цей незвичайно сильний запах, звідки він? Як дивно... З усіх боків моє ложе закривають важкі оксамитові штори темно-вишневого кольору. Хіба ви не оксамитові? Хіба ви не штори? З самого верху падає вузенька смужка слабкого світла. А завіси такі пружні, вони не відкриваються і не випускають мене. Хто я? Де я?

Я знову одна, я знову не знаю, де Кощій. Як сумно...

І все ж сумувати ніколи, я повинна з'ясувати, в кого переселилася тепер. Очі поступово звикали до напівтемряви.

У мене знову є руки, ноги... У мене знову людська фігура! Ура! Як я скучила за нормальним людським тілом! Я обмацувала себе, вивчаючи. Обличчя, довге волосся, носик є маленький, очі - два, як годиться, рот, зубки, не ікла. А весь час здається, що чекає мене якась неприємна неспідованка. А тут? Фух, яке щастя, що не хлопчик. Начебто все пристойно, як годиться... Навіть одяг є, тонке, майже повітряне, коротке платтячко. А це що таке? Це що ще?

Я закрутилася, намагаючись розглянути в тьмяному світлі, що це у мене таке ззаду. Плащик, чи що? Я похитала плечима. Плащик розкрився, і в різні боки злетіли два блакитних крила, не як у бабки, а як у метелика. І хто ж це я?

Одного разу у мене вже були крила. Але то були справжні білі пір'яні крила, як у ангела. Вони навіть врятували мені життя. А ці були зовсім інші, тонкі, тендітні, як мені здалося. Як можна користуватися такими? А вони справжні? Хто я?

Я спробувала поколупатися в голові істоти, чиє тіло взяла в оренду. Слабкі уривки думок металися, немов перелякані мошки. Я спробувала їх зловити і прочитати.

Я - квітковий ельф. Точніше, ельфея. Принцеса, дочка ельфійського короля плантації горрандських тюльпанів.

Влипла. Знову маленька, знову безпорадна. Та ще й замкнена в квітці. Ну яка з мене рятівниця світу? Я зовсім навіть не наближаюся до чортового пульту. Щось неправильно в розрахунках Доглядача. Я не хочу гинути разом з Аллією! Випустіть мене!!!

Я металася по нутрощах квітки, немов оскаженіла тигриця. Слабкі крильця навіть не намагалися підняти мене в повітря. Я дерлася по слизьким стінам, скочуючись кулем вниз, обламувала нігті, намагаючись порвати пружні пелюстки. У житті, в минулому житті, в моєму справжньому житті мої нігті були такими, що випадково змахнувши рукою, я легко ранила того, хто попадався на шляху. Подруга казала, що з такою зброєю можна спокійно гуляти по самим бандитським районам міста, тому що будь-хто, хто спробує напасти, залишиться, в кращому випадку, без обох очей, а в гіршому - з розпоротим животом і кишками, що вивалюються. Не знаю, не доводилося. Я ніколи не замислювалася, в яких криміногенних районах гуляю, і ніколи до мене не приставали, може, інстинктивно відчували потенційну небезпеку? А може, і приставали, тільки я про це не здогадувалася. Тому що вуличні знайомства зазвичай закінчувалися здобуттям нових друзів або просто хороших знайомих.

Ох, як же мені зараз… Я клаустрофобією не страждаю, але на самоті довго не можу!

Я так скоро розмовляти зовсім розучуся, то пітонша, то гриф, то мураха безсловесна, то очумівша чайка, то тепер говорити можу, так ні з ким. Може, покричати? Може, почує хто?

І я закричала, стукаючи кулачками в пружні стіни. На мій превеликий подив з горла вирвався не дикий відчайдушний крик, а чудові мелодійні звуки:

 - О, Кощію, мій обранець сизокрилий!

Від тебе сіті зла мене закрили.

Обійди в цьому житті усі незгоди,

Обійди, і візьми мене у нагороду...

Отакої! Що ж це таке? Я що, тепер висловлюватися зможу тільки віршами, вірніше, піснями?

Я спробувала знову заговорити вголос, тільки прозою:

 - Була я Нетті, та загубилась…

Тепер ельфея, і маю крила…

Та як же, як же мені злетіти?

Як повернутись до свого тіла?

Не виходить прозою...

А, ладно, і чого я переживаю? Голос-то який чудовий, у мене ніколи нічого подібного не спостерігалося. Хоч на «Фабрику зірок» вирушай. Та ні, куди там фабриці. Прямо на Євробачення. Поза конкурсом, відразу за нагородою. Так...

Хоча важко ось так  співати весь час пишномовно. Добре ще, що думаю не віршами, а нормальною людською мовою.