Глава 9. Дайвінг.

Тяжко бути мурахою. Ніхто тебе не чує, не розуміє, потреб твоїх не враховує. Але мурахою я хоч була там, у гущі подій, поруч з Кощієм. А тепер в повному невіданні в синьому морі, як там його називали? Згадала, Мортанське. І я - звичайний восьминіг. Дуже великий, але звичайний. І що мені далі робити?

Королю королівства Малумбу наплів казок, а Кощій завадив їх втіленню у життя. Як я тепер з моря зроблю обіцяні знаки Зорро для Петрі? На хвилі напишу? Ой, як неприємно, коли у тебе не нормальні кінцівки, а щупальця. Хоча... Хоча не так вже й погано. Вода приємно холодить тіло, щупальця, злегка рухаючись, впевнено тримають коло поверхні. Правда, пейзаж одноманітний. Нескінченна блакитна гладь і грають на ній сонячні відблиски. Край берега... Навіть звідси видно білу верхівку Ядреної Баби. Може, мені добровільно в сіті спійматися з умовою, що доставлять в цілості  прямо на королівський стіл? Живцем? Але я згадала, що повітря тепер - це не моя стихія, та й розмовляти по-людськи я знову не вмію.

Кажуть, восьминоги розумні. Правда, розумні. Прям відчуваю, як мізки ворушаться. Чи мізки не там? Яке незвичне тіло!

Вдалині показався білий корабель, що прямував до міста. Мало того, його шлях проходив в безпосередній близькості від мене. Мене інстинктивно потягнуло до людей. Коли корабель наблизився, я ніжно обійняла корпус щупальцями, присоски міцно вчепилися в борти. Та я набагато більша, ніж передбачала спочатку!

Люди! Ау! Як вони радісно бігають по палубі! Як зустрічають мене вітальними криками! Як добродушно наставляють на мене... Що? Гарпуни? Та я вас однією лівою!

Я труханула борт так, що гарпуни разом з гарпунниками посипалися в воду. От не розумієте ви по-доброму... Я до вас з усією душею, а ви... Я ображено вхопила щупальцями жменю синьо-зелених водоростей і вдарила по боковій поверхні корабля. Залишилася неприємна брудна пляма. Ось! Це ж спосіб послати на землю привіт! Я набрала ще водоростей і розмазала по борту, намалювавши величезний, злегка нерівний знак Зорро. Думаю, ця новина про напад на судно гігантського восьминога до короля дійде, і про другий знак він дізнається. Нехай думає про наслідки, на те і голова. А то встановлюють там свої порядки...

Я зібрала щупальцями плаваючих, немов вишні в компоті, гарпунерів, закинула їх на корабель, і гордо пішла на дно. Раз я можу дихати на глибині, слід не втрачати час, а познайомитися ближче з підводним життям. Я давно мріяла зайнятися дайвінгом!

Підводня краса задовольнила всі мої естетичні потреби і спрагу новизни.

Коричневі кальмари носилися туди-сюди, вони плавали то як риби, злегка ворушачи тілами, то задом наперед, виштовхуючи із себе струменя води. Як це у них так класно виходить? Я ж начебто родичка їм якась? Я підтяглася, зібралася в тугу кулю... Бах! З трубки між щупальцями, яка, пам'ятається, називається сифоном, вдарив темний струмінь! Навколо розпливлася чорна димова завіса! Та не збиралася я маскуватися! Знову щось не так зробила. Спробуємо по-іншому. Я набрала в себе воду і викинула її сильним струменем. Від поштовху щупальця мої склалися, тіло витягнулося, і я ракетою помчала в глибини морської колиски. Так я і пливла, то роздуваючи, то стискаючи тіло. Навколо миготіли риби всіх розмірів та мастей, у всій своїй різноманітності. Наблизившись до дна, я розставила щупальця в сторони і зависла, немов екзотична квітка, розглядаючи підводні пейзажі.

Химерні водорості різноманітних кольорів і форм то звисали, то стирчали, то колихалися, наче на вітрі. Мені навіть важко судити, такі вони, як у нас чи належать тільки цьому світові. Адже навіть на Землі існує близько 20 000 їх видів, від мікроскопічних одноклітинних, до шістдесятиметрових гігантів, які зустрічаються на узбережжі Каліфорнії. А я знаю лише ламінарію, морську капусту, та морський салат. Особливо мені сподобалися червоні круглолисті водорості в дрібний білий горошок та жовті кулі, обтикані безліччю ніжок. Серед водоростей вирувало життя. Стайки різнокольорових рибок то показувалися, то знову ховалися в заростях. Я впізнала лише смугастих морських ангелів та скорпену. Повільно змахуючи крилами, проплив скат, і я посторонилася, даючи йому дорогу. Немов електричний. А коли до мене кинулася непоказна риба з розкритим круглим ротом, повним гострих цвяхів-зубів, я раптом здогадалася, що не цілуватися вона зібралася. Це мінога або схожа на неї тварюка, яка цілує так своїм ротом-присоскою, що вже не відірвеш, а потім поцілунок плавно перетікає в бенкет, вона впивається в свого обранця зубами і ніжно висмоктує з нього кров. Ну її в баню!

Досить витріщатися на навколишні краєвиди, бо так і не помітиш, як станеш чиєюсь здобиччю. Я, звичайно, великий восьминіг, але хто його знає, хто і кого тут їсть. Рушивши далі, я незабаром помітила край темного провалу. Марінінська западина? Мабуть. Цікаво подивитися ближче. Я почала спускатися в її загадкову напівтемряву, помітивши світлячка попереду. Він вабив мене, вабив… Але коли він опинився лише приманкою на голові страшної рибини, в якій я встигла розглянути тільки ліс гострих довгих зубів, які не знали стоматолога, вирішила терміново робити ноги, точніше, щупальця. Ця плаваюча кунсткамера геть відбила мені бажання досліджувати западину. Нехай її Ядрена Баба досліджує. Вистачило мені вражень.

Покинувши небезпечну зону, я попливла вздовж вузького коралового рифу, і незабаром моєму погляду постав... казковий кораловий палац. Виходить, я була досить близька до істини, описуючи королю Малумби оселю морського царя! Та видно, це і не є секретом, інакше Петрі не повірив би так просто в мої казки.