Глава 8. Дещо з життя мурах.

Хто я тепер?! Куди занесло мою бродячу душу, якщо я вже не в тілі служниці короля?!

Нічого знайомого... Хоча...

Думай, Нетті, думай! Включай мізки, бо зараз від цього багато що залежить. Хто я? Де?

Я глянула на безкраї простори навколо себе. Начебто щось знайоме, але все таке... неймовірно величезне, простір безкраїй, навіть осягнути важко. А ці дві велетенські форми з обох сторін від мене, верхівки яких губляться угорі? Що воно може бути? А може, це не «все таке величезне», а я - така маленька?!

Прикинувши розмір двох незбагненного розміру фігур, що коливалися  та губилися десь в неозорому «верху», а також розглянувши свої членисті лапки та довгі вусики, я раптом зрозуміла, що тепер я - мураха!

Ні, ну це ж треба! За що ж мені таке щастя?! Вже краще б я змією на пузі повзала! Краще б з висоти польоту гірським кондором... А-а-а! Ви ж на мене наступите зараз! Мені що, терміново починати писати монографію «Як вижити мурасі в умовах сучасного міста»? Точніше, несучасного, але досить щільно населеного?

Моя душа, напевно, не вмістилася в крихітне тіло комахи, і у мене залишалося дивне почуття роздвоєності. З одного боку, я бачила світ очима мурашки, а з іншого - сприймала ніби ззовні. Але діяти я могла тільки використовуючи мурашине тільце! Завдяки цій подвійності сприйняття мені і вдалося почути продовження розмови короля зі служницею, хоча спочатку слова сприймалися дуже важко, але з кожною миттю ставали все виразнішими й зрозумілішими.

 - Добре, я велю втопити Ядрену Бабу в морі, - кивнув згідно Петрі.

 - Чого? Яку це бабу ти топити збираєшся? Мене, чи що? – чомусь Фаліта здивовано оглядала себе та говорила зовсім не так, як повинна була б служниця короля, шок у неї чи що?

 - Н-ні, - злякано захитав головою король. - Ядрену...

 - Яку ще?.. Та я тебе сам зараз відправлю до Ядреної Баби на все життя горщики чистити! - несподівано закричала Фаліта грубим чоловічим голосом, одночасно озираючись на свій зад і мацаючи себе за цицьки. - Що за країна? Що за порядки? Жінок топити надумав!

 - Так же ж морський цар...

 - Який, до біса, цар? Тут цицьки виросли!!!

 - ???

 - От не мала баба клопоту бабою стати!.. Загалом так, - дівчина перестала себе розглядати і вперила на смаглявого очманілого короля, який намагався збліднути, важкий погляд, - король? - стягнула вона з Петрі корону, що похилилася, подивилася на неї, наділа знову королю Малумби на голову: - Носи! І слухай мене!

 - А потоп?

 - Потоп я тобі потім організую. Сам. В окремо взятому палаці. Я тобі не хто-небудь. Я - Кощій Безсмертний! Моє ім'я тут усі знають? Чи ще не знають? Значить, познайомимося! Мене тут запам'ятають надовго, бажано, назавжди. Забудь все, що збирався робити, тепер ти будеш виконувати тільки те, що скажу тобі я!

Так це сам Кощій так несподівано випхав мене з тіла Фаліти?! От нахаба! Що ж він мені всю малину псує?! Тільки все влаштувала, з королем домовилася... І я полізла по його нозі вгору.

 - На поміч... - спробував покликати варту король, але не встиг.

Колишня покоївка, одержима нині не інакше, як нечистим, однією рукою схопила його за лікоть, а другою придавила ту точку на шиї, яка перекриває рух життя в організмі.

Нещасний король після невдалої спроби збліднути, став цілком вдало синіти, безпорадно намагаючись вдихнути. Коли Безсмертний відпустив його, Петрі був радий вже виконати все, що той  накаже.

 - Зараз ми з тобою, королику, повинні розшукати в королівстві дівчину, яка може бути не дівчиною, а взагалі невідомо ким.

Король згідно кивав, записуючи все до блокнотика, який незрозуміло звідки, немов він розумів, про що говорить його грізна служниця.

 - Далі, оголошуй по всій країні, що в палаці чекають Нетті Кощієнко, і вели пропускати всіх, хто з'явиться по цьому оголошенню, нехай навіть це буде звір, птах або... або... неважливо.

 «Комаха!» - хотіла б підказати я. Я тут! Я поруч! А ти збираєшся шукати мене невідомо де! В голові моїй майнули уривки мурашиних думок про колективну мету, колективний дім, їжу для колективу, але я ці громадські думки виштовхнула з голови і повністю взяла контроль над крихітним тільцем. Вгору! Тільки вгору!

 - Ким би вона не була зараз, але вона десь недалеко! Я це знаю! Раз я тут, значить, вона поруч!

О, він має рацію! - подумала я, пробираючись у Кощія під коліном.

 - Та що це, блохи чи що? - роздратовано гаркнула служниця, ляснувши себе по нозі долонею.

Мене знесло, немов вітром, я насилу встигла вчепитися за край її туніки. Хоч жива, і то добре. Далі я полізла по одежі, щоб не турбувати більше такого чутливого Кощія. Нехай, я до тебе доберуся!..

 - Непорядок у тебе, королику, блохи гризуться, як собаки!

Неправда, я його не кусала! А тепер укушу, щоб не намовляв! Але поки мені ще повзти й повзти.

 - Мене називати «ваша світлість». Покої виділити, та не які-небудь, а такі, ніби ти у гості запросив сусіднього короля з родиною, - продовжував диктувати Кощій. - І стіл щоб накритий був по-королівськи. Та швидше!