Глава 6. Рятуйся, хто може!

Чому я не потрапила в довгоочікувану блакитну прохолоду озера? Чому я лечу над ним?

Я скосила очі і побачила замість зміїної морди міцний товстий дзьоб, покрутила головою і розглянула з боків два потужних чорно-сірих крила. То я вже не красуня-пітонша? Я тепер той кондор, що кружляв у висоті, виглядаючи здобич? Парю, значить, собі над озером… А Кощій де?

Я опустила очі вниз і несподівано чітко після смутного зміїного зору, побачила трагедію, що розгорталася тим часом у озері. Справжню пітоншу обурило, що хтось нахабно вчепився їй у хвіст, перешкодивши полюванню. Вона до такого не звикла. Що ж, нехай тоді сам послужить обідом. Величезне тіло розвернулося до приреченого, який майже задихнувся, проїхавши спринтерську дистанцію під водою, і навіть не думав відбиватися, адже він вважає, що зміюк – то Нетті!!! Дівчата верещали, вискакуючи кулями з води. Рятуйся, хто може! Слизький хвіст вислизнув з ослаблих рук, і варвар пішов під воду. Змія приготувалася пірнути за здобиччю, що вислизала. Ой, здається, час втручатися, бо зараз мого любого Кощеїка доб’є ота пітонша!

Я каменем впала вниз, довбонула дзьобом по голові очманілу пітоншу. Дивно, та зараз вона вже не здавалася мені такою прекрасною, як кілька хвилин тому, коли я жила в її тілі, схопила кігтями Кощія, що вже зникав під водою, порвавши йому не тільки одяг, але, здається, і шкіру. Спробуй розрахуй з такими кігтями! Підхопивши свою нелегку ношу, я злетіла до неба. Пітонша в озері довго ще обурювалася, може, й не дуже довго, та поки випала з поля мого зору, вона лютувала. Безсмертний в пазурах не смикався, здається, просто відключився. Летіла я на автоматі, тобто, тіло самостійно робило рівномірні помахи крилами і кермувало хвостом, не привертаючи до процесу моєї уваги, тому я була повністю надана собі і вдалася до роздумів.

Отже, я знову змінила тіло. Як я бачу, процес входу, так само як і процес виходу, абсолютно від мене не залежить. Я можу переселитися в будь-який момент в кого завгодно. І добре, якщо пощастить, як цього разу. Я швидко зорієнтувалася в тілі кондора і Кощія врятувала. Але що буде далі? Як нам таким чином виконати свою місію? Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, та ще й будеш тим, не знаю ким. Проблематично.

Що ж, використовуємо поки те, що маємо. Я - кондор. На щастя, досить великий, щоб перти тіло цього досить важкого варвара. І мізки у мене, хоч і пташині, але досить великі, і працюють значно краще, ніж в голові змії. Так що, варіант, взагалі-то, непоганий...

А куди це ми летимо?

Як будь-який порядний кондор, я полетіла в гори. Навіть сама не помітила. Піді мною простягалися голі вершини скель. Ні, не в снігових шапках, але високі. Я вибрала одну, досить плоску для посадки. До того ж на ній було напівзруйноване велике гніздо, напевно, кондорів, але кинуте, куди я й опустила свою ношу.

Варвар до тями не приходив, але дихав. Шок? Чи води наковтався? Якщо води, то, пардон, відкачувати я не буду. Не з моїми кігтями. Нехай сам відходить, як хоче. І я демонстративно відвернулася, сівши на краю скелі в абсолютно не кондорскій позі: звісивши ноги, чи то пак, лапи, і підперши голову крилом.

Цікаво, чому я весь час потрапляю в тіла різних видів?

Зате скільки життєвого досвіду... Я ж потім все життя згадувати буду, як була гігантською змією або хижим птахом...

Бум! Добре, що я птах! А то впала б зараз зі скелі, а так зависла і парю собі, міркую, що ж сталося. А! Це Кощій прокинувся і, по доброті душевній, шпурляє в мене камінням. Це він, що, думає, його забрав звичайний кондор в чисто гастрономічних цілях? Який же тугодум! Адже це я, його Нетті!

Я кинулася до варвара, щоб показати йому срібні кільця на моїй лапі, але він не зрозумів, що я з добрими намірами, відсахнувся, оступився і полетів зі скелі головою вниз.

Ось так ще раз зрадієш, що добре літаєш. Я кинулася за ним, склавши крила, можна сказати, ризикуючи життям. Сказати можна, та справді моє пташине тіло знає, що такі піруети для кондора - раз плюнути. Я картинно зловила варвара, що дико горланив, біля самої землі, опустила його на кам'янистий ґрунт, демонстративно стала навпроти, поки він, хитаючись, піднімався, прийняла саму непташину позу: крилами вперлась в боки, і задерла йому мало не під ніс лапу із срібними кільцями. Дивись, ідіот!

 «Ідіот» з перекошеною від страху пикою знову заїхав в мене каменем. Я, як стояла на одній нозі, простягнувши до нього іншу, так і сіла на хвіст.

Ба! Так це ж не Кощій вже! А я мучуся, його рятую. Все, тепер рятуйся сам, як хочеш.

Я махнула крилом і злетіла вгору, не звертаючи уваги на каміння, що летіли услід, намагаючись наздогнати мене. І куди тепер? Мені потрібно в Малумбу. Чи шукати Кощія? В чиє тіло він міг тепер перенестися? Нікого живого в окрузі не побачила. Буду сподіватися, що, ким би він не був, його до мене все одно рано чи пізно притягне. А зараз буду виконувати свою місію. А так як інших варіантів у мене немає, лечу в Малумбу. Я розслабилася, і пташина інтуїція понесла мене сама через гірський перевал на ту сторону гір.

Моя інтуїція привела мене до країни за перевалом, яка вражала пишнотою палаців та злиденністю хатин. Люди тут жили смагляві, займалися переважно сільським господарством, не рахуючи приморської зони, де щосили процвітала рибна промисловість, а також знаходилось багато базарів безпосередньо біля причалу, де приставали торгові кораблі. Природа була, як і раніше, пишною, але рослинність переважала південна, представлена ​​величезною кількістю різноманітних пальм, ліан, сукулентів. Отже, інтуїція привела мене прямо в столицю, яка здалеку виділялася білою блискучою вежею. Підлетівши ближче, я зрозуміла, що зовсім це не вежа, а куполоподібна верхівка справжнісінької ядерної бомби величезних розмірів, яку тут обожнювали, молячись і поклоняючись Ядреній Бабі. Мабуть, назва випливла з глибини століть, збережена залишками цивілізацій, які пережили катастрофу, але зазнала глобальних змін і була підлаштована під існуючий лад та спосіб життя. На такому рівні розвитку людські племена люблять вигадувати собі божків, а вже якщо і образ готовий, то навіть напружуватися не варто, молися та радій. Бомба була з усіх боків обкладена вінками з пишних тропічних квітів і принесеними в дари фруктами. Всім добре, і нехай і далі було б так добре, якби  я не знала, що чекає цю землю через два, ні, вже не два, а менше, місяці. Тепер же симпатична Ядрена Баба ставала вже моїм особистим ворогом, і я просто зобов'язана була зробити хоч що-небудь. Одне маленьк питаннячко: що?