Глава 36. Втеча. Частина 2.

Здавалося, що ніщо вже не може врятувати Теру. І тут з укриття вискочив Жук.

 - Гей!  Сюди, морда невмивана!  - закричав він до чудовиська, махаючи руками.

  В руках у нього був всього лише кухонний ніж, яким ми користувалися під час їжі.  Навіть не шпилька для такого монстра.

Чебуратор задумався, поглядаючи то на дівчину, то на молодого чоловіка, який, явно, мав більше м’ясця і  добровільно пропонував себе на обід.  Він ще вагався, коли в нього влучив кинутий мисливцем за снупсами камінь.  Він потряс головою, але коли другий камінь влучив прямо в чутливий ніс, вже не вагався, а кинувся за нахабою.

В цей час Ара і Гаенус помчали до Маргарет, вхопили під руки і потягли до розколини.

Жук зробив кульбіт в повітрі, ухилившись від зубів, що клацнули коло самого вуха, і теж кинувся навтьоки.

Я підхопила скинуту в ущелину Теру, слідом спустилися бабка і король.

 - Жук!  - спробувала вирватися з моїх обіймів внучка відьми.

Вона почала формувати енергетичні кулі в долонях, але через хвилювання у неї нічого не вийшло.  Зате вийшло у бабки, яка заспокоїлась,  дві кулі, одна за одною, полетіли в чудовисько.  Вони не могли заподіяти йому шкоди, але засліпили на мить, дозволивши Жуку відбігти на деяку відстань.  У затяжному стрибку він пірнув прямо в ущелину, а зуби чебуратора клацнули біля самої щілини.

Маргарет згадала, що у неї болить нога, і безсило осіла на камені.  Жук підняв її на руки і ми почали спускатися вниз, зіткнувшись віч-на-віч із Толі Генетиком, що піднімається на шум.

 - Толик!  - закричала я без привітання.  - Давай свого генного крокодила!  Там наших б'ють!

Пояснювати двічі не довелося.  Хлопець почервонів, зблід, ствердно кивнув і побіг до свого «зоопарку».  Ми поспішили за ним.

 - Близько не підходьте!  - закричав Толі.  - Тільки ти, Нетті, мені потрібен асистент.

Знову я?  Добре, побуду асистентом.

 - А що робити?

 - Розбудити його треба.  Ось, тримай, - і подав він мені величезний шприц.  - Я зараз заберусь йому на голову, оскільки укол потрібно робити в потилицю, а ти мені ліки подаси.

 - А  безпечнішого способу ти не придумав?

 - Поки ні.

 - Пивом менше треба було захоплюватися, часу в тебе було навалом, - буркнула я, але полізла за Толі Генетиком до вольєру.  Крокодил мирно спав, його двометрова голова лежала в басейні.  Та він навіть більший Господаря Затоки!  Метрів п'ятнадцять!

Толі почав підійматися на шию крокодила, тримаючись за виступи на його шкірі.

 - Толь, а він точно з чебуратором битися буде?

 - Точно-точно, моя генетика мене ще не підводила.  Цей крокодил - робот, запрограмований на вбивство!

 - Тільки чебураторів?

Генетик невпевнено знизав плечима.

 - Воно покаже...

Як багатообіцяюче!

 - Нетті, не спи!

 - Ага, - я подала вченому-практику шприц, а сама розсудливо покинула вольєр.

Через хвилину поруч зі мною стояв Толі.

 - Ну, і чого він спить?

 - Не так відразу, Нетті, зараз прокинеться.

Дійсно, генний крокодил заворушився, позіхнув і втупився на нас своїми круглими очима.

 - Толь, скажи йому, він не туди дивиться.

 - А ми зараз випустимо його на прогулянку, - з цими словами Генетик натиснув на червону кнопку і один з блоків стелі від'їхав убік.

Крокодил відразу відчув, що запахло свободою.  Він повернувся до дірки, підтягнувся передніми лапами і досить легко вислизнув на поверхню.

 - Ось як просто, - підморгнув мені Толі..

- Випустити просто.  А далі що?  Назад ти його зумієш загнати потім?

 - Про це я ще не думав, - оголосив мені Генетик.

Ах, які ж вони, ці вчені, непрактичні!

Рев і гуркіт каменів повідомили, що модифікований крокодил і чебуратор знайшли один одного.

Ми з Генетиком повернулися до друзів.  Тут нагодилися і Даня з Павкою.

Ми нашвидку всіх перезнайомили і ввели в курс справи.

 - І що, ми так тут і будемо тепер сидіти?  - нетерпляче тупнула ніжкою в кросівках я.

 - А що нам робити?  - здивувався Даня.

 - Треба хоча б подивитися, що там, нагорі, відбувається.  Там за нас життя свої віддають, а ми сховалися, немов кроти в нору.

Якось ніхто не почав придумувати відмовки, може бути, тому, що не витримуючи маси чудовиськ, зі стелі стало сипатися каміння, і ми почали пробиратися назад, до виходу.  Навіть Тера, яка стверджувала, що нога у неї пройшла і абсолютно не турбує.

Першим вибрався Жук, потім махнув рукою нам:

 - Близько нікого немає, піднімемося на цей камінь, щоб роздивитися навколо.