Я обережно під мотузками вибралася назовні і доплела мережу з іншого боку. Тепер вони можуть спати спокійно.
А я? А я поки провідаю богів.
Лазити по скелях вночі, виявляється, зовсім не так, як удень. Ні, вони зовсім не були неприступними, але світла осиротілого місяця було недостатньо, щоб зрозуміти, де виїмка, а де провалля, де надійне місце, а де хиткі камені. Картинка здавалася розмитою. Розміри нечіткі. Відстані оманливі.
Пару раз під моїми кросівками посипалося каміння, і я насилу втрималася на краю. А то з чорного зіву ущелини вилетів кажан, вдаривши шкіряним крилом прямо по обличчю.
Проте, я вперто продовжувала дертися вгору по схилу. Своє сходження я почала не більше трьох годин тому, зараз має бути глуха ніч. Але всупереч здоровому глузду почало світати. Причому внизу стелилася темінь, ніби розлитий чорничний кисіль, а м'яке серпанкове світло огортало вершини скель. І не було ні сонця, ні іншого джерела світла, здавалося, сяяв сам простір. І чому знизу цього не помітно?
Скелястий підйом раптом закінчився покритим рясними травами плоскогір'ям. Я вибралася на зелену галявину і лягла віддихатися, втупившись в небеса і роздумуючи над природою природного світла. Крім того, зазвичай, чим вище піднімаєшся в гори, тим холодніше стає. Тут же панував благодатний температурний режим, коли тобі і не жарко і не холодно. На землі рідко таке буває.
Божа корівка влізла на тонку травинку, не розрахувавши своєї ваги, та схилилася прямо до мого носа, і жучок поповз вперед з явним наміром переселитися на мене. Я з цікавістю скосила на нього очі, чекаючи подальшого розвитку подій.
За своїми натуралістичними спостереженнями я і не помітила, як наді мною схилилася справжня драконяча голова, тільки розміром всього лише з голову бурого ведмедя.
- Ти хто?!
- Ти хто?!
Закричали ми разом і одночасно відскочили в різні боки. Я стояла навпочіпки і з цікавістю розглядала чорну граціозну істоту з головою дракона, тілом оленя і розкритими для зльоту крилами. Створіння завмерло, готове в будь-яку секунду дати драла, тільки цікавість тримала його тут. Перелякані зелені очі красномовно говорили про це. До речі, у мене, напевно, точно такі ж.
А він зовсім не страшний, цей звір, а дуже навіть смішний! Я простягнула руку, і він позадкував, немов теля, що потягнулося до метелика та злякавшись його строкатих крил. Відблиски кольору індиго заграли на його лискучому боці.
- Ти хто?
- Кірін.
- Легендарний Кірін?!
- Так... А ти... людина?
- Точно. Мене звуть Нетті Кощієнко.
- Ду-уже приємно.
- Я вже у Верхньому Сході?
- Так. А як ти сюди потрапила? Людей тут не буває.
- Але я ж тут, значить, бувають.
Кірін подумав і згідно кивнув.
- А ти тут когось шукаєш?
- Шукаю. Світлих богів.
Кірін ніяково потоптався на місці, перш, ніж повідомив:
- Боги не приймають.
- Ах ось як?! - я почала заводитися. - Значить, не приймають! А чим же вони таким важливим займаються? Вони хоч колись опускали свій погляд туди, вниз? Вони хоч знають, що відбувається в Нижньому Сході? Що ніхто вже не дотримується кордонів? Що монстри гуляють по вулицях, руйнуючи все і вбиваючи всіх на своєму шляху? А чи знають вони...
- Пішли, - ткнувся мені в щоку холодний вологий ніс.
- Що?
- Я проведу тебе до богів.
Кірін підняв крила і присів, пропонуючи мені далі подорожувати верхи. Я не відмовлялася. Він був розміром з невеликого коня, тому мені було цілком комфортно. Тільки, коли він злетів, довелося міцніше вчепитися в густу м'яку шерсть. Ми парили над нескінченними пасовищами, вкритими соковитою луговою травою, поступово піднімаючись все вище і вище. Іноді внизу виднілися череди косуль, ланей та інших істот. Вітер свистів у вухах, і ставало все світліше і світліше.
Незабаром Кірін пішов на зниження і приземлився біля озера, до якого на водопій підходили як звичайні, так і фантастичні звірі.
- Пішли, поп'ємо, Нетті!
І ми вирушили протоптаною стежкою до бездонної чаші озера. Вода була студеною і чистою, мов сльоза. Довелося пошкодувати, що нема в що набрати з собою. Щось я завжди така незібрана...
До нас підійшли дві собаки, із зовнішністю догів і забарвленням рябих далматинців. Руді очі і гострі, напевно, куповані, вуха насторожено стирчали, рожеві язики звисали набік. Все це нагадувало звичайних земних собак. Але! Білі крила з окантовкою з темного пір'я і невеликий сірий ріг на лобі кожної вказували на їх незвичайне походження. Розміром вони були з великих коней, один, мабуть, самець, більший розміром, і самочка трохи дрібніша. Витончений чорний Кірін виглядав поруч з ними підлітком. До того ж, вони, як і Кірін, говорили. До промовистих драконів я вже, можна сказати, звикла, а от пси увели мене в легкий ступор.
- Нетті, познайомся, мої друзі Фу Доги, Піт і Яу.
#155 в Різне
#99 в Гумор
#633 в Жіночий роман
паралельні світи раси чудовиська, східні боги та чарівні істоти, пригоди подорожі небезпеки
Відредаговано: 04.06.2021