Глава 30. Адові діти.

Рой раптом підскочив у повітря і опустився на землю вже справжнім барсуком.

 - Адіти!

Смішно було дивитися, як з пащі тварини вилітають звичайні людські слова.  Правда, не час зараз для сміху.

Борсук виглядав надто переляканим.

 - Ховайтеся!  - почав штовхати він нас до руїн будинку.  - І не ворушіться, що б не трапилось!  - а сам, здійснюючи величезні стрибки, помчав у бік, потім зробив акробатичний кульбіт, приземлився на напівзруйновану стіну і пострибав назад, ось він приєднався до нас і всім своїм виглядом показував, що ми повинні мовчати і не ворушитися.

Через кілька миттєвостей з-за даху, що лежав боком на землі, з’явилися три громіздкі фігури.  У мене була прекрасна можливість розглянути представників міфічного племені ад.  Звичайно, вони не були такими великими, як турси з Серпулії, мову котрих люди навіть не могли сприймати.  Але їх, все ж, теж можна було назвати велетнями.  Метрів до трьох зросту, кошлаті, із спотвореними злістю обличчями.  Чи мордами?  Правду сказав Рой, вони деградували, перетворившись із племені, здатного вести магічну війну з богами, в дике стадо з первісними інстинктами і потребами.  Чому деградація цивілізацій відбувається набагато швидше, ніж розвиток?

В руках у адітів були кийки.  Немите й нечесане волосся продовжувало рости широкою смугою по спині.  Незважаючи ні на що, рухи їхні були плавні і в той же час стрімкі, рухи дикого звіра, і нечутні, рухи дикого звіра, що вийшов на полювання.  Вони рухалися короткими ривками, немов перетікаючи з місця на місце, водночас прислухаючись і поглядаючи на всі боки.  Один зупинився поруч з нами, погляд його ковзав по наших обличчях, але, здавалося, нас він не бачив.  Втягнув широкими ніздрями повітря...

Борсук затріпотів, стискаючись в маленький хутряний клубочок.  Здавалося, монстр щось відчув, але тут йому махнули товариші, він гортанно рикнув у відповідь і він поспішив слідом.  Адітии, принюхуючись, немов гончаки, які взяли слід, помчали далі і зникли з очей.

Борсук полегшено впав на землю.  Потім різко підскочив:

 - Я з трудом їх обморочив!  Вони, дивлячись на нас, думали, що це всього лише зруйнована стіна!  Але запах!  Вони відчули наш запах!  Я обдурив їх помилковими слідами, але вони можуть повернутися!  Все, дорогі мої, я йду.  Чим зміг, тим допоміг.  Не згадуйте злим словом.  Може, доведеться ще побачитися.  Дякую!  До побачення!  Бувайте!  - кошлатий звір поліз до нас цілуватися, залишив у мене на щоці вологу слиняву пляму, тільки Жуку потряс лапою руку, різко розвернувся і прожогом кинувся назад, в пустелю.

 - Ходімо й ми звідси, - махнув рукою Гаенус.

І ми потопали слідом за ним в сторону, протилежну тій, де зникли адіти.  Тільки де гарантія, що ні зіткнемося ніс до носа з іншою групою?  Ой, щось ця гра перестає мені подобатися.

Якийсь час ми йшли в повній тиші, і тільки стукіт серця був таким гучним, що здавалося, його чутно за кілька кроків.  Але я чула тільки своє серце, і резонно було припустити, що його стукіт чути тільки мені.  Може, тут і людей вже не залишилося, тільки монстри?  Щось занадто тихо, підозріло тихо... І тут руїни будинку, через який ми перебиралися, посипалися під моїми ногами, я з гуркотом поїхала вниз, захопивши із собою Теру, яку тримала за руку.  І тут же, немов у відповідь на розбурхану тишу, прямо перед нами виникло два монстра, з-під низьких насуплених брів стежили вони, як ми котимося їм прямо під ноги.  Я випустила руку відьми, і ми дружно пролетіли як раз між ногами велетнів.  Починалося все весело, але ми вперлися в стіну, а адіти вже розверталися до нас з явним наміром здобич не упускати.  Тікати було нікуди.

І тут ми побачили Гаенуса, який відчайдушно жестикулював за спиною одного з адітів.

 - Сюди!  Сюди!  - махав він нам рукою.

Ми з Терою потиснули один одному руки і кинулися назад між ногами тих же велетнів.  Як тільки ми опинилися коло Гаенуса, він витрусив на монстрів, що наздоганяли нас, вміст якогось пакетика.  Велетні почали чхати, немов в ніс їм потрапив алерген, і повільно розсипалися, залишивши після себе дві жменьки пилу.

- Йдемо!  - крикнув король, схопивши нас обох за руки.

 - Але ми тепер можемо не боятися!  У вас прекрасний засіб боротьби з цими велетнями!

 - По-перше, цей засіб не знищує об'єкт, а тільки розсипає на атоми.  Через годину-дві вони почнуть збиратися разом, тягнути з повітря вологу, і незабаром перед нами знову будуть стояти ці монстри у плоті.  А по-друге, у мене більше немає порошку!

 - Ось так завжди порадують, а потім – розчарування, - прошепотіла я, схилившись до вуха Тери.

 - Тоді біжимо далі, - і ми з подругою, взявшись за руки, побігли далі.

Наступного представника племені ад ми зустріли, коли зібралися набрати води у занедбаному колодязі.  Він вискочив несподівано з-за кущів, перевернув відра, схопив Теру і спробував втекти з нею, з огляду на переважаючу чисельність супротивника.

Почувши крик дівчини, першим зреагував Жук, він всадив велетню в спину ніж контрабандиста по саму рукоятку.  Адіт похитнувся і полетів в колодязь.  Провідник ледве встиг підхопити Маргарет, щоб вона не впала слідом.

З колодязя долинув жахливий рев.

 - Біжимо!  - схопив внучку за руку Гаенус.  - Велетня так просто не вбити, і з колодязя він зможе вибратися.