Глава 28. Перевертень. Частина 1.

Раптом місто почало швидко танути, немов ранковий туман, втрачаючи мінарети і башточки, стаючи напівпрозорим, прозорим і, нарешті, повністю зникло з наших очей.

    Ми в шоці зупинилися, озираючись.

 - А де ж чарівне місто?!  - здивовано вигукнула Маргарет.  - Куди воно поділося?

Я з відчаєм дивилася в небеса:

 - Так це був міраж?  Так?  Це хто там нагорі так розважається?  А давайте поміняємося місцями, і я теж буду знущатися, водячи комусь перед носом шматком торта!

 - Заспокойся, Нетті, вищі сили тут ні до чого, можуть ще й образитися за наклеп, - Жук підняв якусь, як мені здалось попервах, брудну ганчірку.  - Ось причина обману.

 - А що це таке?  - все обступили його, розглядаючи єдину знахідку на місці неіснуючого міста.

 - Це борсук, дохлий борсук.  Ці звірі на сході люблять наводити морок і самі можуть прикидатися навіть людиною.  Думаю, цей нещасний намагався здолати пустелю, та сил не вистачило, вмираючи, він намагався привернути чию-небудь увагу, створивши ілюзію міста, та так і згинув безславно, а морок якийсь час ще висів над його трупом, на що ми і купилися.

 - Значить, він помер тільки-тільки, - я підійшла розглянути ближче бідного звірка.  - Так він же зовсім м'який! Може ще живий?!

Я забрала у Жука нерухому тушку, поклала її на пісок, провела рукою по ніжній, шовковистій шерстці.  І раптом моя рука відчула ледь помітні поштовхи.

 - Точно, він живий!  У нього б'ється серце!

 - Ну йо і що, ми все одно не можемо йому допомогти.  Залиш його, Нетті, ти ж не будеш тягти його на собі.  А нам ще невідомо скільки плестися без води цими барханами, - мій провідник закинув на плече рюкзак і поспішив вперед.

 - Тіллімар говорила, що пустеля не надто велика.

 - Може, й не надто, - погодилася стара відьма, - але для нас, які не звикли бродити по пісках, де немає навіть натяку на тінь, велика.

 - Пішли, дівчинко, - Великий Король втомлено витер з лоба краплі поту, - а то ми скоро самі опинимося в такому ж стані, як ця бідолашна тварина.

Дід та баба важко рушили слідом за провідником.  І тільки Тера присіла поруч зі мною.

 - Як шкода, що ми нічого не можемо зробити для цього милого борсучка.

 - Але чому ж?  - я дістала з рюкзака дбайливо збережену пляшечку з водою.  - Якщо його напоїти, звір може і ожити.

З цими словами я обережно почала лити в горло тваринці теплу, але цілющу, вологу.  На наш з Терою подив, борсук робив впевнені ковтальні рухи.  Вода швидко перекочувала в шлунок звірка, але відкривати очі і підніматися він не поспішав.

 - Що ж, я хоча б дала йому шанс.

Я поклала борсучка на пісок і встала.  Зробила, що могла, тягти його я, і правда, не в змозі.

І тільки зараз, дивлячись на порожню пляшку, зрозуміла, як мені хочеться пити.  Просто нестерпно, язик у роті не повертається, а легкі вже пеком печуть.  А до мене вже біжать Жук та старі.

 - Ти що, з глузду з'їхала?!  - висмикнув з моїх рук порожню пляшку провідник.  - Ти вилила останню воду в пащу цій дохлої звірюки?!

 - Нетті!  Як ти могла?!  Ми самі вмираємо від спраги, а ти!.. - підскочила Ара, скривившись, наче від зубного болю.

 - Я хотіла йому допомогти... – намагалася виправдовуватися я.

 - Ех, ти!  - Жук спробував видавити ще хоч краплю з порожньої пляшки і зі злістю закинув її в пісок.

 - Справу зроблено.  Заспокойтеся, - виступив на мій захист Гаенус.  - Вона вчинила так, як вважала за потрібне, і це її право вибору.

 - Думати треба, коли щось робиш, - Жук спробував сплюнути від досади, але не знайшов чим, тупнув ногою і засмучено рушив вперед.

  За ним, важко зітхнувши, пішла Ара, шепочучи під ніс щось про відсутність розуму у одних і надії у інших.  Великий Король кивнув мені і теж вирушив слідом за ними.  Тера потягнула мене за руку:

 - Пішли, Нетті, якщо ми не знайдемо воду найближчим часом...

Вона не договорила.  Я озирнулася на борсука, через якого тепер всі на мене ображаються, він, як і раніше, не ворушився, і понуро побрела за своїми супутниками.  Ой, як же пити хочеться!  Може, я, дійсно, вчинила дурість?