Глава 18. Як вріжу в око!

Зграя соколиних очей-камер завмерла на мить, повиснувши в повітрі, потім вони круто розвернулися і рвонули в наш бік.

Так, за всіма програмами сьогодні будуть показувати одну і ту ж картину.  Ну що ж, показуйте, виродки генетики, поки можете!  Я вильнула кермом і збила око, яке підлетіло надто близько.  Воно, безпорадно кліпаючи, покотилося в придорожній пил.  Друге підскочило вище, щоб не повторити долю першого, але  не розрахувало довжини ковбаси в моїй руці, потрапило під роздачу і теж впало, прибите.  Третє зловила голими руками бабка, невідомо як підскочивши на коні.

Очі зрозуміли, що на них оголошено справжнє полювання, і стали виписувати немислимі віражі, намагаючись не потрапити під роздачу.  Але ж вони все транслюють на «блакитні екрани».  Не уявляю, що в такому мерехтінні можна розібрати, але, напевно, все Центральне королівство зараз сидить, втупившись в Будинки новин.  Живий детектив!  Реаліті-шоу!  Який рейтинг!

Один з очей, не шкодуючи власного життя, кинувся прямо на мене, щоб зняти державну злочинницю крупним планом.  Яка професійна самовідданість!  Мене охопило п'янке почуття куражу.  Та я стала справжньою героїнею крутого бойовика!  Я видала відчайдушній камері бонус - голлівудську посмішку - і щосили вліпила йому в бік ковбасою.  З почуттям виконаного обов'язку куля спалахнула, як при короткому замиканні, і полетіла в невідомому напрямку.

Так, а де ж всі інші поділися?

 - Ззаду!  - крикнув Жук.

Я зупинила самохідного коня, при цьому на мене всією вагою навалилася Тера, на неї - бабка, на бабку - Жук, тобто, мені довелося прийняти потрійну вагу, зате один з очей з розгону розплющився об зад нашого коника.  А я вже знову набирала швидкість.

Очі почали домовлятися між собою і два з них стали заходити з двох боків.

 - Газуй!  - крикнув мисливець.

Я рвонула вперед, при цьому примудрилася озирнутися, надто цікаво було подивитись, що ж він задумав.  А Жук,який  і так насилу утримувався майже на хвості самохідного коня, примудрився розвернутися, підскочити і двома ногами відразу вдарити в польоті переслідувачів.  Відмінний хід!  Правда, приземлився він вже на землю.  Всі ці маневри не пройшли без наслідків.  Стара відьма теж не втрималась і впала в придорожній пил.  Та я так всіх своїх пасажирів розгублю!

Я круто розвернулася прямо в калюжі і зупинилася, вивчаючи обстановку.  При цьому брудна вода віялом розлетілася і осіла на біленький чистенький будиночок, розфарбувавши його чорними патьоками в стилі авангард.  Знала, що в мені пропадає дизайнер!

А Жук разом з бабцею вже розпочали змагання з метання каміння по літаючим камерам.  Добре, хоч на вулицях немає пішоходів, вірніше, якщо вони і були, то розсудливо і швидко розсмокталися по дворах або злилися з навколишнім середовищем.  Кілька куль вже безпорадні і непотрібні валялися на дорозі.  Останній, найспритніший та найхитріший з очей, завис високо, недосяжно навіть для хорошого метальника каменів, і вів зйомку поля бою.

Я підкотила до своїх супутників і крикнула:

 - Сідайте!

Жук, накульгуючи, підійшов до мотика.  А бабка заперечливо похитала головою:

 - Цього треба прибрати!  Нам хвіст не потрібен за спиною!

 - Ну і як ми його дістанемо?

Ара відмахнулася і зашепотіла щось над стисненими долонями, коли вона їх розкрила, я побачила матову плазмову кулю, по якій перебігали, потріскуючи, вогники.  Куля полетіла вгору, прямо до ока, що зависло над нами.  Коли воно помітило небезпеку, було вже пізно, око рвонуло убік, але не встигло втекти і закінчило життя, знищене магічною зброєю.

 - Поважаю!  - схвально кивнула я бабці, та з гордістю посміхнулася, підскочила до самохідного коня і хвацько перекинула через нього ногу.  Ззаду, приречено зітхнувши, знову сів Жук.

 - Жени!  - присвиснула бабка, і ми помчали, петляючи, по вузьких вуличках околиці Думрада.

 - Куди тепер?  Праворуч?  Ліворуч?  - запитала я, перекрикуючи свист вітру, здається, мій вантажний коник відчув кайф від швидкої їзди.

 - Прямо!  - крикнула Ара.  - Тільки прямо!

 - У лапи королю?

 - Так його лапи і очі - кругом!

І то правда.  Кураж поступово почав падати, і я задумалася, що ж нам робити далі.

Ми проїхали ще трохи, і голос старої відьми скомандував:

 - Зупини!

Я загальмувала у високого кам'яного паркану праворуч, ліворуч розкинувся шикарний доглянутий сад.  Мої пасажири сповзли з самохідного коня, розтираючи затерплі коліна.

 - Відправляй коня додому, - кивнула баба Жуку.

Він схилився над нашим рятівником, прошепотів йому на вухо потрібні слова, коник загарчав і відправився повз саду у відомому тільки йому напрямку.

 - Хіба на своїх двох нам буде швидше?  - здивувалася я.

 - Хоч не швидше, зате безпечніше, - постукала по голові бабка.  - Нас уже тут всі бачили, вся країна дивиться Будинок новин.  Ось-ось нові очі налетять, тоді нам точно нікуди не дітися.  А зараз, Жук, поки немає нікого, відкрий нам цей паркан, ти ж недарма звешся Піднімаючим Скелі?