Глава 14. Злочин і кара.

Рослини стиснули мою голову, повністю позбавивши здатності говорити.

От і все.

Я могла тільки обертати очима і ворушити пальцями.

Неподалік застиг в зеленій шубі Жук, у нього теж вільними залишилися тільки очі, якими він намагався описати всю безвихідь нашого становища, і пальці рук, які відчайдушно рухались, немов метелики, що пурхають над квітами.

Щось мені все це ні крапельки не подобається, я навіть поїсти не встигла.

І що тепер робити, якщо тепер робити я нічого не можу?

Ось це залетіла.  А хто ж буде мир рятувати?  На мені ж місія!

Гей, Доглядач, куди ти дивишся?  Вітер, де ти, паскудо, коли так потрібен!

Ніхто не відгукується.  Інші вітри курирують цей світ. Це капець.

Доглядачу!

Чи то мій уявний заклик допоміг, чи то все йшло за задуманим сценарієм, але неподалік почулися голоси і сміх.

Люди!  Та йдіть же сюди!  Я ж не можу вас навіть покликати!

А раптом вони пройдуть повз і нас не помітять, як їм подати сигнал?

Але турбувалася я марно.  Голоси рухалися саме в нашому напрямку, і незабаром з-за дерев з’явилася група світло-русявих дівчат з листям у волоссі.  Вони були в напівпрозорих сорочках з довгими рукавами, з одного боку здавалися дуже суворими, а з іншого - надзвичайно сексуальними.  Так, мені неважливо, хто вони такі, тільки допомогли б звільнитися!

 - Попалися!  Попалися!  - радісно закричала сама низенька і, думаю, молода.

Хто попалися?  Ми попалися?  Так це що, справа рук цих милих панночок?  І навіщо ми їм здалися?

Дівчата підійшли ближче і почали розглядати нас, але трималися купкою і занадто близько не підходили.  Я люто обертала очима, намагаючись достукатись до їх совісті.  На жаль!

 - Це він!  Я його добре запам'ятала!  - маленька тицьнула пальцем в мисливця за снупсами.

 - От негідник!

 - Так йому і треба!

 - Ми зараз йому таке придумаємо!  - загомоніли дівчата.

Видно, чимось їм Жук поперек дороги став.

 - А вона хто така?  - запитала веснянкувата.

 - А хто її знає, - знизала плечима чорнявенька.  - Вона теж з людського племені.

А вони з якого?  До сих пір я вважала, та й Вітер так говорив, що в Каррітумі проживають тільки людські племена.

 - Значить, і вона така ж.

 - Потрібно їх обох покарати!

Чому це я повинна страждати через чужі гріхи?  Я спробувала пояснити їм все популярно, але змогла тільки промимрити щось нерозбірливе.

 - А як ми їх покараємо?  - застрибала від нетерпіння маленька.

 - Покараємо, ще як покараємо!  - грізно махнула рукою чорнявенька.  - Тільки треба подумати, як?

 - А як ще?  Зробимо їх деревами!

 - Звичайно!  Зробимо їх деревами, - заплескала руками красуня у вінку.

 - Його - дубом!  - вигукнула руденька.  - Он він який високий і красивий!

Жук відчайдушно закрутив очима, перспектива стати дубом йому, чомусь, не сподобалася.

 - А її тоді горобиною!

Вони про мене говорять?  Я не хочу горобиною!

 - Точно-точно!  - заплескала знову дівчина у вінку.  - І нехай ростуть неподалік один від одного, а зустрітися ніколи не зможуть!

Добра дівчина яка!  Мені згадалася стара-престара пісня, яку мені бабуся ще зовсім маленькою співала: «Як би мені, горобині, до дуба перебратися, я б тоді не стала гнутись і гойдатися».  Більше нічого не пам'ятаю, але ставати героїнею пісні, яку коли-небудь напишуть, не бажаю!  Вже краще відпустіть мене по-доброму, бо як розізлюся... то когось з’їм! Роздумуючи про те, кого б з'їсти, і зупинившись на кандидатурі Жука, який мене сюди завів, і через якого мене збираються покарати, хоча особисто я перед цими дріадами абсолютно ні в чому не винна, я і не помітила,  як з'явилася нова дійова особа.

 - Дідусь!  Дідусь!  - загомоніли дівчата.

Немов з-під землі виник дідок-лісовичок, відразу так і захотілося його назвати, тому що був він маленького зросту, трохи вищий мого коліна, і з довгою, нижче пояса, зеленуватою бородою.  Вид справжнього казкового чоловічка псували тільки звичайні окуляри в чорній оправі і сумка для ноутбука через плече.

Проте, дріади зверталися до нього з великою повагою.

 - Дідусю, ми зловили того, хто смітить в нашому лісі!  - підскочила до нього маленька.  - А з ним дівчина, теж людського роду!  Бий їх, дідусю!

 - Дідусю, зроби його дубом, будь ласка, його потрібно покарати, а то він і далі буде псувати наш дім!

 - А її зроби горобиною, дідусю!

Коли б я могла говорити, я б зуміла себе захистити!  А що мені робити тепер?  Я спробувала вивільнитися, але безрезультатно.

Дідок повільно підійшов до Жука: