Глава 13. Контракт – це святе.

Я застигла, розкривши рот, і з жахом побачила, як мій провідник зникає в цьому вертикальному тунелі.

А я?!  Дивна істота, названа «ліфтом», незважаючи на свою чималу довжину, закінчувалася, тобто, нижня її частина виринула з діри в підлозі печери і ринула вгору.  Я, навіть не встигнувши подумати, вчепилася в її хвіст, що звисав на зразок каната, і за мить виявилася втягнутою у верхній тунель.

Думаю, «ліфтові» не дуже сподобалося, що хтось висить на його хвості, і він почав смикатись.  Я жваво пригадала уроки фізкультури в середній школі.  Що-що, а лазити по канату - це моє хобі.  Спочатку я зовсім не вміла, зате потім навчилася робити це досить добре, якщо я чогось хочу, я цього добиваюся.  Тому я, пригадавши отримані колись навички, почала підтягуватися вгору.  З огляду на швидкість підйому тисячоніжки, що плавно сунула по тунелю, це виявилося зовсім не так просто, як хотілося.  А з огляду на те, що хвіст відрізнявся від канату тим, що був слизьким, то на ньому мене утримувала тільки думка про неміряні глибини піді мною.  Нарешті мені вдалося підтягнутися вище.  Але тут «ліфт» сіпнувся, і я скотилася, обдираючи долоні, вниз, ледь примудрившись утриматися на самому кінчику.  Зітхнувши, я знову почала дертися вгору, доводячи цим тисячоніжку до сказу.  Вона засмикалась, затряслася, хтось голосно вилаявся над моєю головою, я навіть здогадалася, хто.  Псевдоканат знову почав вислизати з моїх втомлених рук.  Матінко!

Раптом ми разом з хвостом вискочили на поверхню, я підлетіла вгору, не випускаючи його із затерплих рук, побачила небо над собою і землю під собою, почула крик мисливця за снупсами:

 - Кидай ліфт, Нетті!  Кидай, бо назад полетиш!

Я встигла збагнути, що срібляста тисячоніжка вже йде в глибину іншого вертикального тунелю, що знаходиться недалеко від першого, а я лечу за нею.  Руки не розтискалися.  Ой-ой-йой!

Щось велике боляче вдарило мене, і ми покотилися по траві.  Коли я впала обличчям в свіжу запашну зелень, мені не захотілося навіть ворушитися.  Ось так і буду лежати тут, вдихаючи аромат прим'ятої трави і роздивляючись жучків і мурашок.

 - Ти жива, Нетті!

Великі сильні руки підняли мене і поставили на ноги.  Ось так завжди, не дають життям насолодитися.

Мене тряс Жук, ніхто інший, як найнятий мною провідник.  Це він мене, значить, рятував?  Якби не він, я б зараз уже летіла на «ліфті» вниз, в незнайомі надра цієї неосяжної землі.

Хоча зрозуміло, навіщо він це зробив.  Я його найняла, а ще не розплатилася.  Двісті пфінгів - гроші чималі.  Та хай я - пропала б і його «зарплата».  Все логічно.  Значить, грошики йому до самого Центрального королівства віддавати не буду, нехай рятує мене і далі, щоб гроші не пропали.

 - Та не тряси мене, все нормально!

 - Нормально!  - хмикнув Жук.  - Ти навіщо за хвіст ліфта вчепилася?  Ти що, зовсім здуріла?!

 - А ти чому мені не пояснив, як треба?  Я такого звіра вперше в житті бачу!

 - А тобі можна було щось пояснити?  Ти ж, тільки до стінки притулилася, вже сопеш!

 - Я?  А ти мій провідник!  Ти повинен про мене піклуватися!  А ти перший скочив на «ліфт», про мене навіть не згадав!  Я, взагалі, могла не встигнути!

 - Це я не згадав?!  Так, значить, контракт розірваний!  Іди далі сама, раз ти така розумна!  У тебе своя дорога, у мене - своя!

 - І піду!  Думаєш, не знайду?!

 - Ще б пак, за мною брестимеш, знаєш же, що я в Центральне королівство йду!  Вийде, дорогу я тобі вкажу, а оплати не отримаю?  Ні!  Не піде так!  Я тебе, як домовилися, до місця доведу, свої двісті пфінгів отримаю, а тоді вже йди, куди хочеш!

 - Гаразд, - погодилася я.  – Контракт – це святе.  А поки ми вимушені партнери, давай жити дружно.

 - Перемир'я, - простягнув розкриту долоню Жук.

Ми потиснули один одному руки.

 - Ти гроші не загубила?

Ну, звичайно, він думає тільки про гроші!  Жаднюга!

А, справді, де мій щойно отриманий капітал?  Я з холодіючим серцем намацала на боці сумку, тремтячими від перенапруги пальцями відкрила її.  Фух!  На місці!

 - Давай гроші мені на зберігання!  Ти ж могла їх загубити!

Звичайно, я тобі гроші віддам, а потім ти «загубиш» мене.  Не вийде!

 - Не віддам, - похитала я головою.

 - Як знаєш, - знизав плечима мій провідник.  - Я хотів, як краще.

 - Найкраще було б чогось пожувати.  Що тут є найближче?  Селище?  Місто?

 - Найближче тут ця галявина, - Жук вказав рукою на вільне містечко між деревами.  - У мене ще є трохи їжі.

Я озирнулася, розглядаючи місцевість.  Тут було дуже зелено і красиво.  Віковий спокій відчувалося в високих струнких деревах незнайомого мені виду.  Інші підліском стелилися, з'єднуючись в мальовничі групи.  Зі знайомих був тільки кремезний дуб невизначеного віку, кілька каштанів і горобин.  Ще нижче кучерявились кущі ожини і жовтої малини.  Високі квітучі трави весело перешіптувалися під легким вітерцем.  Все дихало таким спокоєм і безтурботністю, що перехоплювало дух.  Або це через те, що я так довго пробула під землею, або місце це, дійсно, якесь незвичайне.