Глава 5. Як позбутися спадкоємиці. Частина 1.

Гримуча змія прямо перед моїми очима старанно торохкокіла щитками на кінчику хвоста. Вона дуже старалася звернути на себе мою увагу. Цікаво, ця кусюча штучка випадково потрапила в кошик з фруктами? Щось не віриться мені в такі «випадковості». До того ж, всякі гади зазвичай на людину не нападають, навіть навпаки, намагаються швидше забратися з його дороги. Мені довелося в своєму житті зустрічати змій, і не раз. Вони завжди швидко ретирувалися, вважаючи за краще не зв'язуватися. Але цю явно хтось розлютив. Варто мені спробувати встати або закричати, вона може і кинутися. Розлючена жінка непередбачувана. Чомусь мені здалося, що вона жіночої статі. Тоді нехай заспокоїться, я її не чіпаю, женихів не відбиваю, сплю собі тихесенько, не чіпайте мене, і я вас не чіпатиму, напевно. Я натягла на голову ковдру, заплющила очі і сама не помітила, як знову задрімала.

Коли я прокинулася вдруге, змії вже не було. Природно, терпіння ж у неї не безмежне. Я заглянула в кошик, вибрала спілий банан  і з задоволенням його з'їла, обдумуючи ситуацію.

Це добре, що все пройшло так спокійно. (Уявляю, якщо за мною спостерігали: змія під носом, а вона подивилася-подивилася і знову заснула!) Але стає ясно, що цим справа не закінчиться, і що вбивця придумає далі, ніхто поки не знає.

Я розповіла про замах королю з королевою. І даремно. На мене тут вже дивляться, як на баронесу Мюнхаузен. Природно, змію  ніхто не знайшов, значить, і не було її.

- Ви не вірите рідній дочці?! - обурилася я.

- Можливо, це до сих пір виявляються наслідки вживання зілля Гаенуса, - припустила Генрієтта.

- Я не наркоманка! - вигукнула я. - І це не було глюком!

Царствене подружжя співчутливо перезирнулося.

- Я велю посилити охорону, - пообіцяв Генріх.

- Так, щодо охорони, може бути, замінимо цього слугу собаками? А то він мене лякає, він такий великий! А Рем і Ром не пропустять нікого чужого, та й люблять вони мене.

Я подумала, що при такому розкладі змогла б вночі втекти з палацу.

- Вони вже недостатньо молоді і сильні, - заперечив король. - Але, якщо ти так хочеш, я звелю приводити їх на ніч до дверей твоєї спальні. Тобі буде так спокійніше?

- Так, звісно.

- Але і мій вірний слуга буде продовжувати охороняти твій сон.

Не вийшло. А я так сподівалася.

                                              * * *

Ох і набридли мені ці довгі сукні, ці стягуючі корсети, ці хитромудрі зачіски. Їх можна надіти на п'ять хвилин. Гаразд, не буду настільки сувора, їх можна одягнути і на бал, але в повсякденному житті це жахливо непрактичний одяг. Я хочу свої джинси!

І, взагалі, я навіть не уявляла собі, як нудно бути принцесою. І піти нікуди, і накоїти нічого не вдається. Ти весь час на очах, ніякої свободи, ніякого особистого життя.

Коли син Клементини  Фейлук запросив мене покататися на конях, я з радістю вхопилася за це запрошення. Нехай навіть мій кавалер мені зовсім не подобається, можливо, це єдиний шанс вирватися з палацу, і я не повинна його втратити.

І знову мене чекало розчарування, царствені батьки дозволили мені покататися, але висловили бажання поїхати разом з нами. У підсумку на верхову прогулянку вирушило ще кілька гостей і купа охоронців, слуг та іншого обслуговуючого персоналу. Мене за стіни міста доставили в кареті, і тільки потім король підвів до мене невисоку пегую конячку.

- Ти їздити хоч вмієш, Маргарет? - хитнув запитально головою Генріх.

У своєму світі мені доводилося кілька разів покататися на коні, але я ніколи не займалася цим професійно.

Я дістала шматочок хліба, простягнула конячці, та боязко обнюхала частування, потім не поспішаючи прожувала і зиркнула на мене рудим оком, немов питаючи, їдемо ми чи ні?

Їдемо, тільки як на неї залізти? На мене надіто плаття для верхової їзди, на щастя, без кілець в спідниці, але теж довге, прикрашене трьома оксамитовими оборками болотного кольору. Досить вузька спідниця, як вони пропонують в ній кінним спортом займатися? Я подивилася на коня, на якому збиралася здійснити прогулянку. Ба! Так на ньому дамське сідло! Я на такому, точно, не всиджу. Мені, взагалі-то, коні дуже подобаються, це розумні і відповідальні тварини, і дуже благородні. Ось тільки досвіду по спілкуванню з ними у мене замало. Як би не зганьбитися перед двором і не гепнутись в придорожній пил? Я просто відчувала спиною, як на мене всі дивляться, вичікувально, з цікавістю.

Гаразд, зробимо вигляд, що я цим все життя займаюся, тобто, після роботи додому ні на чому іншому їхати навіть і не подумую.

Я впевнено поставила ліву ногу в стремено і підтяглася за поводи.

- Не так! - закричав хтось, але я вже закидала праву на круп коня. Природно, у мене не могло це вийти в такій вузькій спідниці. У немислимому русі я кинула повід і примудрилася задерти спідницю вгору, одночасно закинула другу ногу, вчепилася знову за повід і гепнулась, звісно, повз їхнього жіночого сідла майже на шию бідній тварині. І тут стремено подалося у мене під ногою, я відразу навіть не зрозуміла, що сталося, перелякана коняка збрикнула, скинувши непотрібне сідло, бо попруга лопнула і вже не тримала його. Залишившись без будь-якої опори, я інстинктивно стиснула ноги і здавила ними спину коня. Той перелякався і здійснив такий стрибок, який мало не звалив мене на землю. Я обхопила шию тварини і притиснулась усім тілом. Це як на атракціоні, коли намагаєшся втриматися і не думаєш вже ні про що інше. Я злилася з конем, стала одним цілим з ним, відірвати мене від нього зараз, думаю, було б неможливо. Кінь помчав стрімголов,  вибрикаючи задком. Ззаду долинали крики і тупіт копит, але я зосередилася тільки на одному: не відірватися від тварини, що наче з розуму з’їхала та несамовито летіла уперед.