Глава 2. Добрі люди. Частина 1. Північник.

Починається! Це була єдина думка, яка встигла пролетіти в моїй свідомості до того, як я відскочила від вікна, заплутавшись у фіранках, схопила зі спинки стільця куртку і вискочила з квартири. На щастя, ключі виявились у кишені, а то я б не ризикнула повертатися, і моя квартира залишилася б незамкненою на...  невідомо, на який період. Руки не слухалися, ключ вперто не хотів потрапляти в дірочку, серце калатало, немов я вже пробігла не менш кілометра. Сяк-так замкнувши двері, я, не чекаючи ліфта, кинулася сходами вниз. Дорогою мене наздогнала ще одна неприємна думка: зараз я вибіжу і виявиться, що нічого немає, і не було, а злий жарт зі мною зіграла надмірна уява плюс розмиті реалії дощу.

Я скривилася, уявивши, з яким дурним виглядом буду зараз повертатися додому, і вискочила на вулицю.

Рідкі, але великі краплі одразу ж радісно покотилися мені за комір. Різкий холодний вітер змусив зіщулитися. Під вікнами ворушилися нечіткі літери із всілякого міського сміття.

НЕТТІ!

Я ахнула, до сих пір мене гризли сумніви, але зараз...

Вітер підхопив сміття, згріб його в купу і потягнув уздовж по безлюдному тротуару. У таку погоду і собаку на вулицю вигнати шкода, але я без вагань кинулася слідом. Пластикові пляшки, обкладинки від морозива, коробки від чіпсів розтягнулися на зразок змія, що впевнено ковзає тільки йому відомою траєкторією через двори, алеї, звиваючись, котився він, перетікаючи через асфальт.

Я з боку, напевно, представляла собою досить дивне видовище, добре ще, що на шляху майже ніхто не зустрівся, негода старанно розігнала всіх по затишних теплих квартирах. Моє волосся змокло і розтріпалося, джинси до колін вкрилися брудними плямами, але змій рухався зі швидкістю, що дозволяла мені не випустити його з поля зору. Незабаром ми опинилися в старому парку, надуті вітром целофанові пакети крутнулися на місці, ніби чекаючи мене, і помчали по пішохідному містку на Монастирський острів, замиготіли серед ялинок і раптом зупинилися біля великого стародавнього валуна. Перед ним круглим оком розтікалася темна, немов графітова, калюжа. Сміття закружляло над нею, складаючись в гігантську пульсуючу стрілку, немов на екрані комп'ютера, що вказує вниз. Мені що, в калюжу стрибати? На мить моє єство стало проти такої перспективи, але вітер немов підштовхнув мене ззаду, кинувши в самий центр лякаючої мене ​​калюжі. Я скрикнула, коли холодна рідина торкнулася ніг, і одразу ж відчула, що провалююсь крізь неї, інстинктивно задерла голову вгору і заплющила очі, а відкрила очі тільки, коли зрозуміла, що я не одна, що хтось ніжно, але міцно тримає мене за руку.

Кощій ?!

Я знаходилась в невимовного виду просторі, що складався з переплетених енергетичних ниток, мерехтливих, живих, осяяних короткими яскравими спалахами, що чітко виділялися на основному сизому фоні. За руку мене тримав молодий і досить симпатичний чоловік, але, на превеликий жаль, не Кощій. Північник! Північний вітер, один з чотирьох братів-вітрів із Серпулії! Холостий, набивався свого часу мені в чоловіки, навіть мав намір викрасти! Він і зараз багатозначно стискував мені руку, не зводячи з моєї розгубленої фізіономії лукавих очей.

Я машинально поправила волосся.

- Не дивися вниз, - шепнув він, схилившись до мого вуха.

Природно, я одразу глянула під ноги. Під ними нічого не було! І на чому це, питається, ми тримаємося? На порожнечі? Усвідомивши це, я раптом відчула, що падаю вниз. Північник підхопив мене за талію, і ми помчали разом з такою швидкістю, що сльози з’явилися на очах, і я знову їхзаплющила.