Глава 1. Починається!

Я схилила голову і кинула погляд вниз. З висоти даху двадцятидев’ятиповерхової «вежі», скромні п'ятиповерхівки здавалися сірниковими коробками, а люди на вулицях - мурахами. Я посміхнулася порівнянню: моє улюблене місто, Дніпро, як любовно називають його мешканці, - мурашник. О-о-о, величезний мурашник. А я - метелик на тремтячій гілці край сонця, який готується злетіти вниз. Поетично...

А, справді, якщо я зараз кинусь вниз, крила у мене знову проріжуться, як тоді, в Серпулії? Я наблизилась до самого краю. Уявила, що лечу, парю над містом...  Це солодке почуття польоту...  Ця легкість в тілі і ломота в лопатках...  Я мало не зробила крок вперед...

А раптом в нашому світі нічого не вийде? А раптом і не було ніякої Серпулії?   Тоді для себе у мене дві новини: хороша й погана. З якої почати? З поганої? Будь ласка. У мене типова шизофренія, роздвоєння особистості. А хороша? Приступ навали масових галюцинацій був одного разу і більше не повторювався. Що вже само по собі добре. Чи погано?

Я рішуче кинула боязкий погляд вниз, на місто, що бігло по своїх справах, не звертаючи на мене уваги, і...  рішуче відійшла від краю.

Нічого асфальт бруднити.

Взагалі-но я намагалася розібратися із собою з того самого моменту, як повернулася в свій світ. Після кількамісячних карколомних пригод я виявила себе в рідному ліжечку. За вікном сірів світанок. Електронний годинник зеленими вогниками висвічував ранок наступного дня. Будильник ще не дзвенів. Мобільник не встиг розрядитися. Я, дійсно, була відсутня всього лиш декілька годин.

Логічно було б припустити, що вся ця маячня мені просто наснилася, заспокоїтись і забути про все, як про надзвичайно заплутаний та неймовірний, та всього лише сон. Але на безіменному пальці впевнено займав своє місце срібний перстень: змій, що тримає себе за хвіст, символ нескінченного Всесвіту і вічного відродження, що приносить власникові удачу і забезпечує захист. Я точно пам'ятала, що називається він Уроборосом. І так само добре пам'ятала, що раніше у мене його не було. У мене взагалі не було прикрас зі срібла. Як тепер звалити все на сон?

Я вирішила, що просто зобов'язана з'ясувати правду. І рішуче встала з ліжка. Ні, спочатку я повинна привести в порядок себе. Дзеркало запропонувало мені дуже знайоме обличчя. Але... це я чи не я? Волосся набагато довше, ніж було раніше, кінці - біляві, але значно відросші темні корені рішуче свідчили на користь того, що я дійсно кілька місяців провела невідомо де. Недоглянуті нігті з повною відсутністю манікюру теж підтверджували це. Та й сама я якось змінилася, засмагла, зміцніла, покращала. Загрубілі п'ятки просто кричали, що останнім часом їм досить багато довелось ходити по досить необлаштованих дорогах.

Отже, все було?! І був Кощій, і я його втратила, ледь дізнавшись, що він мене насправді любить, хоча до тих пір думала, що все абсолютно навпаки! Точніше, не я його втратила, а він мене. Залишився там, самотній, засмучений... Кощій, я тут! Шукай мене!

Ніхто не відгукнувся, а скептична частина моєї особистості виразно покрутила пальцем біля скроні. Мовляв, Кощій буває тільки в казках, а все інше можна пояснити цілком зрозуміло. Чого тільки в наш час не трапляється. Може, викид яких-небудь маловивчених хімічних речовин, або з таємної лабораторії вирвався фокусований промінь невідомого випромінювання? Ось тобі посилена пігментація тіла, і прискорений ріст волосся, і галюцинації. Так, все можна пояснити.

Але хочеться вірити в те, чого бути не може, тому що не може бути ніколи. Треба шукати інші докази.

Перш за все, я, зрозуміло, привела себе в нормальний вигляд, провівши день в спа-салоні, провідавши свого перукаря, порадувавши себе манікюром і педикюром. На щастя, на роботу йти не треба було, вихідний.

Потім обійшла всі ювелірні магазини в окрузі. Ніде нічого подібного Уроборосу навіть не бачили.

Я обдзвонила всіх знайомих, намагаючись до найдрібніших подробиць відновити події вчорашнього дня. Я, дійсно, була вчора на роботі. Після посиділи з подругою в невеличкому затишному барі, обговорюючи, як зазвичай, наші жіночі справи. Засиділися трохи довше звичайного, потім вона підвезла мене до самого будинку, де ми і розпрощалися. Коротше, я нікуди не виїжджала, і придбати колечко де-небудь на околиці не могла.

Значить, я, і справді, принесла його із Серпулії!

«А, може, ти сновида? - знову послужливо влізла скептична частина. - Вночі вийшла погуляти по місту, колечко десь підібрала. Може, його загубив хтось? А незвичайна прикраса викликала ланцюг асоціацій, що проявилися в яскравому  сновидінні. Може, Фрейда почитати? Він про сни досить толково пише».

Мої думки мене замучили, і я вирішила відволіктися, зателефонувавши подрузі і запропонувавши їй зустрітися все в тому ж барі. Може, що-небудь проясниться. Вже краще провести час з улюбленою подругою, ніж вислуховувати суперечки своєї свідомості та підсвідомості.

Коли Аліка з’явилася в барі, я вже чекала її, ліниво похитуючи ногою, сидячи за столиком біля вікна і потягуючи через соломинку коктейль. Висока красива шатенка повільно обвела поглядом зал, і її очі раптом стали круглими, мов два зрізи лимону на моєму келиху. Вона поспішно процокала п'ятнадцятисантиметровими металевими каблуками зі стразами в моєму напрямку і, не відриваючи від мене очей, сіла поруч на стілець.

- Вікусь, я в шоці!

Її «Вікусь» якось незвично різонуло слух. Мене ж всі називають Нетті Кощієнко, тобто, називали, там, в Серпулії.