Частина 12. Повернеться навіть той хто пішов

Хоч компанія і планувала покинути своє тимчасове місце зупинки одразу як Вайлет стане краще, вони нікуди не пішли. Околиці починали переповнюватися то інфікованими, а то часом і людьми що явно були налаштовані не на дружелюбність. Це гальмувало фізично, але ось на перепланування ходу дій було якраз до часу. Брат та сестра активно перешіптувалися між собою, лише інколи вводячи Кетніс у курс своїх справ. Але було їм дивним те, що нова знайома не сильно і влізала чи ображалася на подібне відокремлювання що до себе. Хоча раніше коли була звичайною людиною, точно б вже ходила із надутими щоками та ображалася .

Їхня офіційна вилазка перенеслася аж на тиждень. Вайлет було краще аніж очікувалося, тому під час чергового «засідання» коли вони йшли у трьох, нарешті зав’язалася спільна бесіда.   

- Я тут подумала… - почала раптом першою Кетніс.

- Одразу Ні. – Відрізала молодша Боу, навіть очей не піднімаючи від свого блокноту.

- Я навіть нічого не встигла сказати.

- Ми не будемо міняти планів ще більше. Ніякий перший район та поїхавша на голову лікарка. Це не для нас. 

- Та я не про це.

- Тоді що?

- Я хотіла дізнатися, чи в курсі за нинішнє покоління сталкерів? Зустрічали може? – Раптом озвучила запитання Кеті, коли Вайлет все ж дала дорогу справжньому питанню.

- Сталкерів? А це ще що за клоуни? – Відреагувала першою саме Вайлі. Вона щось не сильно пригадувала сталкерів із попереднього життя. Саме тому знову робила висновок, що голос про який перезапуск їй казав, та на які нові перепони натякав. А саме слово у голові асоціювалося лише з переслідуванням.  

- Я досі дивуюся як ви виживали стільки часу. – Кетніс якось дивно зітхнула, після чого повноцінно приєдналася до товаришів по біді, адже до цього завжди йшла десь то спереду то з заду.

- Це все завдяуи моєму геніальному мозку та Алісу який дуже допомагав нам.

- Те що ти хитра я уловила. Але щоб розумна…

- Дівчата, не час сперечатися. Давайте краще тихіше.

- Не командуй.

- А ти тоді не роби нам проблем.

- А я що?

- Та ти ніколи і нічого.

- Ну а я про що?

- Кеті, ти там щось за якихось сталкерів питала? Може розкажеш хто це такі?

- Агов! Ігнорувати почав?

- Та я цей… Думаю твоїй сестрі не дуже цікаво.

- Крістофер! Годі вже!

- Мала, помовчи. Нам тут можливо інфи цінної підсиплять, а ти лялякаєш під носа.

- … Правильно. Дуй щоки і мовчи. Твоє слово Кетніс.   

– Дякую. Щож, гадаю буде непочано почати від початку. Сталкери це перш за все перегрупування воєнних які вижили під час штурму орди чи захисту, та вирішують об'єднуватися заради більш розширених можливостей. Зазвичай актині у заражених округах адже мають повне укомплектування зброї для ближнього та дальнього бою. За інформацію та харчі, повагу до себе та страх перед ними, готові ризикувати дуже багато чим. Займаються зачисткою, рознюхують місця розташувань лагерів інших угрупувань та навіть обкрадають за необхідності чи служать супроводом. Можуть змінювати місце розташування в залежності від плати або того хто наймає. Найскладнішим одним словом.

- Тобто наївні телепні які готові ризикувати власним чи чужим життям, бо вважають себе безсмертними завдяки декільком патронам чи ножам? Ти на це натякаєш?

- Якщо в лоба та не добирати слова, то так. Але зазвичай їх поважають. Не кожен посміє вийти проти орди монстрів як не поглядай.

- І чому ти про них нам розказуєш так раптом?

- Був час коли я планувала приєднатися. Вони сильні, впливові, знаються на місцевості куди краще за аби кого зі звичайного люду. А у мене ні цілей, ні амбіцій, ні родини. Просто існування, що не несе за собою цінності. У моменти коли страх починав душити, я думала там зможу забити голову іншим.

- Чому передумала?

- Зрозуміла що монстра на кшталт мене не приймуть. Якщо правда випливе, мене спробують убити.

- Ти асоціюєш себе більше як предмет аніж людина. Це знаєш досить бентежний дзвіночок для таких як ми, які мають прагнення вижити та втекти від хаосу. Замість надії ти сієш паніку.

- Розумію, вас лякає подібна позиція людини яку ви мало знаєте, та все ж прийняли до себе. Але я вже передумала. Тепер хочу допомагати вам. І сталкерів поки відкинула на задній план. А з вами поділилася про них тільки щоб ви були в курсі. Ну знаєте... Якщо зіб'єтеся зі шляху, можна було куди піти. Там зазвичай рідко проганяють.

- Нам до них з Крісом не треба. І без цього гарно живеться. – Вайлет відповіла досить холодно, адже вловила хвилю небезпеки від подібного сталкерства. Їх немов хотіли підштовхнути до рішення, про яке вони навіть не думали. Влізати в ще більш велику небезпеку заради чогось мало цінного? Вона не бачила в цьому сенсу.

- Розумію. У вас точно багато інших планів на власне майбутнє. Та я і не хотіла вас вмовляти йти до них.

- Саме так. – Знову пролунала коротка відповідь.

- Можливо до речі зараз це пролунає дивно але... Не дивлячись на час який ми провели вже разом, ви не сказали куди йдете. Не те що хочу лізти але... Дивно йти кудись, коли й гадки не маєш куди.

- У десятий.

- Там же...

- Саме так. Епіцентр та корінь зараження. Десятий район це «матір» катастрофи. І саме в те пекло ми і йдемо.

- Його хотіли спалити у перші дні.

- Але ж не спалили.

- Звідки знаєш якщо та не була?

- Мені не треба десь бувати, щоб мати інформацію. Я куди більш далекоглядна аніж знаюся, на перший погляд.

- Знаю, вже помітила. Хоч і признати це тяжче аніж здається.

- Знову нариваєшся на скперечку?

- І в думках не було.

Кетніс ніяково посміхнулася, хоча в погляді читалася емоція зовсім інша. Ніби... Більш ображена за щось?

- Вайлет, я розумію що ти не довіряєш мені, але я близька людина Аліса. Він довіряє мені як собі якщо навіть не більше. Не дарма ж лишив вас двох на мене, коли так переживав за стан обох.