Частина 11. Безсумнівна вірність

У той момент коли пітьма перед очима Вайлет потроху почала розсіюватися, та змінюватися на сліпуче сяйво яке принесло за собою звуки та дивні незрозумілі силуети, дівчина зрозуміла що нарешті те «щось» зі сну дало їй дозвіл на пробудження та зникло.

Реальність почала приймати її, а сон відпускати. Це була одна із найбільш мабуть радісних моментів для неї за останній час.

Раптовий біль, яку вона не могла зрозуміти, охопила з головою. Дивне оніміння спало, та тепер все тіло нило від печіння відкритих ран та синців. Її сині очі не одразу змогли зрозуміти що бачать перед собою. Фокус довго не хотів повертатися. Ідеальний зір дівчини розпливався, ніби вона перебувала під водою. І подібний стан продовжився як найменше то три-п’ять хвилин.

Вайлет зробила першу спробу порухати рукою, але замість ефектного руху видала із себе лише дивне вурчання, викликане сильним болем. Але цього було достатньо щоб привернути до себе увагу.

Як тільки вона видала звук, то одразу почула як щось почало рухатися поруч із нею. А ще через якусь мить, вже холод торкався її чола. Сині очі через силу сфокусувалися на силуеті який тепер був поруч та схилявся над нею. І подиву її не було меж. Чомусь вона думала, що це точно буде схвильований та переляканий Крістофер. Але виявилася якась абсолютно чужа їй людина. Дівчина з коричневим волоссям та янтарними очима.

- Я рада що ти прокинулася... У тебе жар, тому деякий час будеш відчувати ще слабкість та параліч. Але не хвилюйся, я про тебе подбаю. – Лунав немов відлунням тихий та заспокійливий голос юначки. Чомусь, вона хотіла спати коли чула його. Ось тільки реальність цього їй точно не дозволить. Наставав час вже повноцінно їй прокидатися заради виживання.

- Кріс... Де... – Вайлет ледь знаходила у собі сили, щоб видавлювати з себе звуки. Голос хрипів, та був настільки тихим, що треба було прислухатися до кожнісінького слова за для розуміння поодиноких фраз. Температура дивного походження сильно вибивала її із звичної активної колії.

- Він ще спить. Не хвилюйся за нього. З ним усе добре. Тому відпочивай. – Чужинка посміхалася невинною посмішкою та вологою ганчіркою протирала чоло блондинки. Вайлет до останнього сподівалася, що незнайомка хоча б почне представлятися або скаже щось сама, але здавалося ніби навіть у її доброзичливості були межі. Вона мовчала кожного разу як не лунало конкретних запитань. 

- А... Аліс? – Раптом ніби струмом її вдарило – Де Аліс? – Вона панічно хотіла піднятися, але тіло навіть не рухалося, а горло ніби вогнем загорілося. Вайлет надто швидко звикла до розкоші що називалася «безпечна людина». Тепер її відсутність сильно гнітила дівчину та не давала спокою.   

- Він... – Незнайомка відвела погляд кудись у бік, задумливо покусуючи нижню губу. Вона явно намагалася підібрати слова щоб дати якусь логічну відповідь. – Зараз краще потурбуймося про тебе та твого брата. – Врешті-решт відповідь була відведена в інше русло. А погляд далеко не був задоволеним. Шкода лиш, що Вайлі поки не могла зрозуміти чому.

Дивна дівчина знову посміхалася коли почала дивитися на Вайлет. А от саму блондинку здивував факт, що та знала, Кріс саме брат, а не хлопець, просто друг, або ще якісь варіанти. Тож це означало, що або він сам розказав про їх зв'язок, або ж Аліс повідав перед тим як кудись відійти. Адже його ніде не було.

Віки знову починали тяжчати.

Вайлет повторно відчула прохолоду на своєму чолі поки засинала від високої температури, яка, здавалося не планувала швидко спадати. Самопочуття її бажало кращого.

І десяти хвилин вона не протрималася у тямі при першому пробудженні після тривалого сну. А тут знову заснула, навіть не встигаючи запитати імені тої хто піклується про неї.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-

Минув певний час.

Вайлет із тяжкістю та болем, але знову почала прокидатися. Цього разу очі куди швидше звикли до світла яке било по зору, та хоч якесь полегшення, але в тілі нарешті та й відчувалося. Руки та ноги почали підкорюватися. Вона могла ними рухати, та відчувала кінчики всіх своїх двадцяти пальців. Це не могло її не робити щасливою.

Тепер, почуваючись куди краще, вона згадала про події того дня. Про западню, інфікованих, аномального який керував собі подібними, про смерті одразу декількох людей що хотіли їх смерті, про укус… Рука автоматично потягнулася до плеча яке було поранене зубами. Пальці відчували пов'язки на всьому плечі та передпліччі, а ще і на шиї. Вони туго перетягували шкіру за для зупинення кровотечі, або фіксацій інших ран. Вона силою на давила на пов’язки заради відчуття болю. Навіщо вона це зробила, напевно і їй не дійшло. Але чомусь, їй здалося, що так вона не одна у океані тьми та самотності.  

Вона згадала все, що було пов’язане з тим днем коли дивний сон наснився, та у тьмі говорив до неї дивний голос. Таємничий годинник який демонструвало їй те щось, демонстрував час який спливав, а вона і не підозрювала про це.  

- Мій час... Як же так…

Тихо промовила вона сама до себе, дивуючись наскільки охрипла за час поки мовчала.

Знову почулися кроки які насувалися у її бік. Тепер, вона могла повертати голову. Знову це була та дівчина. Чомусь вона здавалася знайомою, але в той же час і абсолютно чужою.

- Хвала Небесам... – одразу опускаючись на коліна, промовила та. – Ти так довго не приходила до тями...

- ...

- Розумію, ти навіть не знаєш хто я і де саме зараз знаходишся. Але це місце безпечне. Тут нас не знайдуть. Можеш не хвилюватися та прокидатися не кваплячись. Зараз у нас є час.

- Кріс... Де мій брат?

- Хочеш до брата? Я покличу його. Зачекай трохи. Тобі ще рано поки що ходити.

І повторно жвава дівчина зникла з поля зору, навіть імені свого не називаючи. Вайлет дивно почувалася. У голові знову і знову згадувалася розмова із голосом зі сну. Про час, той годинник, чистилище... Все здавалося тепер таким вигаданим... Ілюзорним.