Частина 8. Правда за правду

- Гей...

Пролунало тихим відлунням в підземному тунелі голосом юного Аарона. Його крижаний погляд був прикований до мотузки що стримувала його рухи ось вже котру хвилину, а може і годину. Він хотів позбутися їх, адже ледь відчував свої верхні кінцівки. А ще, йому це до біса сильно нагадувало про Томаса та Кевіна, які ігнорували його так же само ще у десятому районі. Аарон звісно знав, що може позбутися їх самостійно, навіть не сильно напружуючись, але бажання залишатися людиною... Слабкою, у безвиході при ситуації у якій опинився… Жага змусити інших смертних повірити у його безневинність, довести, що навіть такі як він, ще мають часточку чогось людяного, можливо навіть більше аніж багато звичайних людей була куди сильнішою. Поки що.  

- ...

Відповіді ніякої він не дочекався. Хоча і дивуватися тут немає особо чому. Він монстр, якого спіймали люди, і тепер бояться. Принаймні саме так чомусь він думав поки сидів на прив'язі людських дітей немов покарана собака.

- Агов!

Не втрачаючи надії та свого терпіння, пролунала ще одна спроба привернення до себе уваги. Але і надалі відповідь не сильно приходила.  
Дівчина та хлопець що сиділи неподалік після вогнища, щось обговорювали між собою. Хлопець частенько дивився у напрямок де сидів Аарон та корчив різні гримаси не вподобання. Це повноцінно повторювало Томаса. Дівчина явно казала в слух щось таке, що сильно не подобалося її співрозмовнику.

- ...

- Я до вас звертаюсь, кому кажу!

Терпіння було у нього чи не мало, але і його чаша почала переповнюватися. Голос із більш дружелюбного перетворився у вимогливий. Але і це не допомогло. Хлопця досі у відкриту ігнорували, хоча він розумів що його почули, мабуть, з першого разу.

- ...

- Вайлет чи як там тебе!

Раптом він згадав ім'я дівчини. І та нарешті показала хоч якусь реакцію.

- Що таке? - Вона повернулася до нього з посмішкою.

- Ти знущаєшся?  - на обличчі Аарона з'явилися зморшки від невдоволення та розуміння що його ігнорували, але швидко його і попустило. Все ж нарешті він добився свого, не показавши агресії.

- Та що таке?  - почала сміятися та з невинним лицем. Перша думка коли її бачиш "ангел" але вже за якусь мить "сама дияволиця".

- Я тут вже котру хвилину до вас говорю з твоїм братом, а ви ігноруєте.  - спокійним голосом промовив він, та перевів погляд з мотузок на дівчину.

- Хіба ти до нас звертався? - притворливо здивувалася та - Вибач! Я звикла, що до мене по імені всі оточуючі звертаються. Напевне мізки автоматично ігнорували поклики по типу" гей ти" або "агов". - Вона піднялася зі свого місця та потягнулася за пляшкою води.

- ... Я вже зрозумів це. - Аарон поглядом слідкував за кожним рухом дівчини. Він помітив, що руки підозріло рухаються. Ніби роботизовані по якійсь мірі. Здавалося, наче вона пригальмовує деякі різкі рухи.

- Так що ти хотів?  - Синьоока підійшла до нього та відкрила пластикову пляшку, після чого простягнула її до рота хлопця та допомогла йому попити, навіть не дивлячись на те що він не просив.

- Розв'яжи мене.

- Ні. - рукавом куртки вона витерла його лице не лише від залишків води, а і позбулася пилу.

- Що? Чому ні?  

- Тебе може перемкнути в аби який момент. Де гарантія моєї з Крісом безпеки? Я не дуже хочу помирати від кігтів інфікованого в перші ж дні катастрофи.

- Може ти й маєш часткову рацію але... Я точно не перетворюся.

- Чому так думаєш? - Вайлет закрутила пляшку назад та кинула її в руки старшому братові.

- Бо я не поранений. Точніше... Все що було вже затягнулося. Кров не покидає тіло. І я не голодний. Тому і розум чистий. Все добре. От тобі гарантія. Я знаю своє тіло та його реакції.

- То у тебе заскоки з фізичним станом якось перетинаються? Або голодом?  Чи тут щось більш заплутане?  

- Думаю так. В першу чергу, я відчуваю дискомфорт саме коли отримую поранення. Відчуття голоду до цього не сильно відігравало роль. Принаймні, я не помічав.

- Тільки думаєш? То це просто здогадки... Я не можу так ризикувати нами.

- Багато чого сталося в той момент коли мене накрило. Саме тому я так думаю.

- Я до слова спитати хотіла за рани. Де ти їх дістав? Наскільки ти був закривавлений коли напав, я думала ти людину роздер так точно. Вона з тебе майже стікала.

- Я б ніколи не нашкодив людині. - він навіть не кліпав очима коли це казав.

- А монстр що спить всередині тебе вважає так само? - Вайлет любила виводити людей на чисту воду провокативними запитаннями. Хоча у неї були сумніви що до нього. Чомусь,  була присутня довіра, якою не мало б бути.

- Воно це той самий я. І моє бажання саме таке. Я не зроблю боляче людині, бо і сам таким являюся.

- Досі рахуєш себе одним із нас? Серйозно? Ти бачив себе у дзеркалі коли тебе клинило?

- Навіть якщо ти не бачиш у мені людини, я нею являюся. І доведу тобі це.

- Як саме? - і знову ця ангельська посмішка, яка ховала за собою справжнього диявола.

- Якщо розв'яжеш, то зможу захистити вас обох коли настане час.

- Думаєш я дурна?  

- Я навіть не...

- У тебе сила як у трьох дорослих якщо не п'ятьох. Ти й сам можеш порвати цю мотузку як стукне. Тобі абсолютно не потрібна моя допомога.

- Але я чекаю поки це зробиш ти. Не вважаєш, що це привід мені більше довіряти?

- Може це твоя така гра. Прикинутися добрим, а потім вбити. Не ти перший, не ти й останній хто у таку гру грає. Тим паче у подібних ситуаціях. Багато людей прикидалися невинними, а потім розбивали табори із середини.

- Який мені плюс із твоєї смерті?  

- Без поняття. Я тебе не знаю. - Вайлет уважно розглянула обличчя співрозмовника. - відповіси на мої запитання? Тоді я можу передумати та звільнити тебе. Зробити своїм компаньйоном. Може, навіть допомогти тобі навчитися контролювати ці свої перетворення... Розібратися більше у собі.