Частина 4. Перша Хвиля

- - 13 квітня 2020 рік. До початку апокаліпсиса лишається менше двох місяців за спогадами Вайлет  - - 

Приблизно десять днів тому вона знову відкрила очі та побачила мирне сонячне сяйво, відчула тепло на шкірі та зрозуміла що повернулася у світ де поки що все тихо та спокійно. Паніка наступала лише в рідкісні моменти коли вона згадувала, що інфекція ось-ось охопить їхні домівки посіявши хаос та жахіття, навіть не підозрюючи що правда далеко не така про яку знала вона. Подеколи почуття безвиході або загнаної у кут жертви сильно хотіло датися у знаки, але сильна воля яку вона здобула в попередньому житті виявилася куди витривалішою та стійкою. Підліток трималася.

Крістофер усіма силами намагався влаштуватися на роботу до більш багатих районів адже отримав відповідь на своє резюме, але навіть друзі ніяк не могли йому організувати повноцінного переходу на іншу посаду, навіть враховуючи що він був воєнно-зобов'язаним та проходив навіть службу коли це було потрібно, а зараз працював більш як підтримувач порядків. Якщо і знаходилося тимчасове місце, то житло не надавалося, то ж сестрички забирати не було куди. Хоча з кожним днем здавалося все більше шансів було таки й здобути ту саму роботу про яку він розповідав раніше, бо його друг трохи допоміг одному недоброзичливому колезі вилетіти, а довго пустим місце як правило бути не може. Тим паче якщо питання зачіпає охорону та контроль.

Вайлет також почала думати про своє підстрахування, хоча мала великі сумніви. Їй навіть допомагати ніхто у школі не хотів, навіть дивлячись на обрану нею тему та швидке опрацьовування матеріалу. Всі лиш висміювали її ідею та бажання, а вчителі взагалі дивилися на її заявку неначе на сміття якесь, не бажаючи витрачати час на «марні спроби виділитися». У дівчини були підозри, що її ім'я навіть не потрапить у списки бажаючих взяти участь, не дивлячись на те що вона була ударницею у школі та мала завжди непогані бали та репутацію.

- Але ж закони світогляду та мирні рішення міжрайонних сутичок актуальна тема… Чому ніхто не хоче допомагати? … Бісить.

Вже вкотре дівчинка покидала шкільну бібліотеку без аби яких надій на просування. Навіть вчитель про якого вона завжди думала що отримає підтримку, від неї відвернувся та навіть заборонив дитині відвідувати класні уроки. Світ потроху рушився не лише у її очах а й у душі. Впевненість у своїх діях же перетворювалася у куди більший стимул ненавидіти все та боротися лише за своє.    

Час поступово спливав. Подеколи, доба тягнулася немов мала в собі не двадцять чотири години, а цілі сорок вісім. Колись щось траплялося, а колись все було немов безбарвне та монотонне. Дні змінювали ночі, а ночі на дні. Думки розбігалися постійно у різні напрямки. Бажання зробити все й одразу, заганяли у глухі кути вже не вперше. Щось купити, натренувати, підготувати навколишнє природне середовище на випадок провалу основного плану який активно йшов нанівець... Надто багато проблем було скинуто в одну мить на плечі єдиної людини. 

Спогади часто не давали повноцінного покою. Постійна якась паніка, відчуття тривожності, ознаки страху. А ще й нерозуміння всієї ситуації та позиції в цілому. 
Вайлет не була впевнена, що пам'ятає все правильно, або ж в тому, що сценарій повториться по тому ж сюжету без аби яких змін. Вже був сюрреалізм для неї що після смерті вона повернулася, якщо не говорити про дивних створінь які взагалі з'явилися та їдять собі подібних. Ну... Майже... Собі подібних. Людей.  

Дівчина сиділа зі своїм блокнотом ось вже котрий день як тільки сонце піднімалося за горизонти, та по пам'яті знову й знову щось намагалася розписувати, замальовувати, зробити все щоб при найменшій втраті контролю та пам'яті в неприємній ситуації, було що згадати. Або ж... Зробити книгу порятунку для Кріса у випадку якщо знову їй не вдасться вижити довше запланованого, та братові було звідки очікувати хоч якусь поміч якщо ненароком той лишиться колись один та не розумітиме всієї ситуації у цілому. 

Повна концентрація та вимкнутий реальний світ. Всі фігури вона хотіла замалювати якомога точніше, а так як уміння малювати її не було самим високим у світі, увага її була ще більше сконцентрована на папері та олівцях з лініями. 
До кімнати тихо увійшов Кріс. Спочатку хлопець лише пройшовся по кімнаті та порозглядав малюнки та папери що валялися без місця на підлозі, а потім погукав і сестричку. Та ж сидячи та рухаючи лише рукою що малювала та подеколи кліпаючи очима, ігнорувала клич старшого. Кріс спробував ще раз привернути до себе увагу лише словом, але марно. Тому у дію пішли вже не лише слова а й руки. 

Плечей дівчини торкнулася рука старшого брата, від чого її аж неначе струмом вдарило. Від переляку підліток аж підскочила на місці, а блокнот з канцтоварам для малювання полетіли на підлогу та розлетілися у різні боки. 

- Дідько! Кріс!  Щоб тебе... - Прокричала дівчина одразу як побачила за спиною свого старшого брата та повернулася у реальність. 

- Вибач, я гукав тебе, але ти абсолютно ніяк не реагувала на клич. От я і підійшов. - трохи сміючись над подібною реакцією промовив старший. 

- Уф, я злякалася. Не роби так більше. - вдихаючи повітря, щоб заспокоїти серцебиття промовила Вайлет та поправила на собі одяг. 

- Добре, вибач, не буду. - Брат не кваплячись підняв речі сестри що розлетілися по кімнаті, потім віддаючи їх їй у руки сів неподалік - Слухай, Вайлі, думаю нам час нарешті один одному дещо розповісти. - Він раптом змінив вираз обличчя з посмішки на дещо ледь зрозуміле. Блондин був збентеженим останні декілька днів, але не наважувався якось заговорити. Постійні слова сестри про невідповідні моменти так і змушували його дійсно сумніватися у її психічному стані. Але відводити дитину одразу до спеціаліста він не хотів, адже до цього вона подібних речей не казала. Він хотів впевнитися.  

- Ти ще не готовий вірити у мої слова. - відповіла впевнено дівчина та знову відкрила блокнот, вже готуючись щось знову малювати та записувати на аркуш. 

- Чому ти так думаєш? – Голос Крістофера був дуже тихим та спокійним. Це подобалося дівчині. Адже брат намагався знайти підхід, абсолютно не використовуючи хитрощів чи агресії до неї. 

- По очах бачу. - вона на нього навіть не дивилася коли давала подібну відповідь. 

- Мала, це не так. Просто... Твої слова лякають. І я не знаю чого очікувати. Ти дивно поводишся. Раптом вся змінилась. Говориш про речі, які не вкладаються у голові. – Хлопець здихаючи піднявся, та поклав руку на плече сестрички – Я хвилююся за тебе, за твій психічний та фізичний стан.

- Знаю. Але так треба. Повір мені якщо любиш. Покваплюся я, погано буде нам обом. 

- Може хоч спробуєш натякнути? Даси шанс морально підготуватися. І тоді, я зможу легше прийняти твої слова якими б вони не були? Що скажеш? Піди на поступки. – Кріс трохи нахилився вперед та обійняв сидячу перед ним на кріслі Вайлет. Це сильно змусило дитину задуматися. 

- Хм... - Раптом школярка зупинилася в малюванні, взяла блокнот до рук, відкрила його на випадковій сторінці з малюнком і вже готовим описом, та простягнула послідовно його в руки брата. 

- Що це?  - здивовано поглянув той. На сторінці було намальоване щось на кшталт чотирирукого створіння у зріст з людину та двома парами величезних очей на голові, яка більше була схожа на якийсь круг. Рот досить широкий, а зуби неначе пила. Тіло було нібито покрито якимось панциром, а ноги худі, але з величезними кігтями що простягаються вперед. 

- Наше майбутнє. - слова сестри ніби зупинили серцебиття Крістофера. Той не міг відірвати очей від малюнку, а тут ще й подібний вердикт з вуст дитини. 

- ... Це... – Старший почав перегортувати сторінку за сторінкою, бачивши монстра за монстром. Аж до поки не знайшов хоч щось схоже на людину.

- Ось тому я і сказала що ти не готовий чути правду. - Вона зітхнула, а Кріс ніби ком проковтнув. А його серце вдарило такою з силою, що він відчув пульсацію по всьому тілу без винятку.