Частина 3. Тікаючи від усього

Тихий шелест вітру, жовтіюча трава під осіннім сонцем, на половину висохлі вже у коріння дерева, дивний запах схожий на протухлу рибу та гниючі овочі що валяються у різних закутках. Це саме те чим славилися прикордонні точки десятого району, де майже ніколи не бували люди. Стіни що величалися неподалік від житлових будинків, протягуючись нескінченною довжиною, змушували задумуватися лише про декілька банально простих речей... А чи є за цією могутньою стіною аби щось? Чи варто виходити? Що буде якщо вона паде?   

Всі легенди говорили одне й те ж саме. За стіною вже давно немає життя. Червоний пісок, пропікаючий шкіру аж до кісток. Все в пустелі вимерло, а люди втекли в останні живі точки та оббудувалися стінами, щоб врятуватися та вижити. Стали колоніями.   
Уміння обробляти землю, та майже із нічого зробити щось, допомагало боротися з голодом та холодом, виготовляти ліки, захищатися від неминучої з часом смерті. Життя за стіною стало для людей звичною дуже швидко. Настільки, що навіть думки про те, щоб покидати її межі для багатьох стали ніби звичайним жартом або темою для осудження. 

Але все ж таки були неодноразові збори груп сміливців які перелазили стіну та йшли на розвідку. Таких відчайдухів називали одним словом: Сталкери. У ці угрупування приєднувалися ті реалісти, які не вірили в факт вимирання всього живого навколо, та хотіли лиш довести протилежне, а може і віднайти інші поселення та наладнати контакт між один одним. 

Та хоч і вилазки завершувалися поверненням всіх і кожного раз за разом, відповідь була лише одною: Навколо лише пісок та смерть. Трава вмерла, води ніде немає, птахи не літають. Ознак відродження також ніде не видно.   

З часом, все менше людей мало бажання і на далі вилазити за стіни, та шукати життя якого не існує. Навіть самий бідний район, той самий десятий розумів, що жити так як живуть вони куди краще аніж взагалі вмерти в пошуках неіснуючого.

Ті одиниці які навіть десятиліттями після перших вилазок все ж не здавали позицій, не мріяли марно та намагалися вилазити не дивлячись ні на що, були прозвані пізніше блукачами. Назва сталкера стала немов примарною, і на її місце прийшла кличка бродяги. Ніби викривлена назва колись героїв людей. Вони стали немов ганьбою, тінню, але далеко не тими хто розповідав про правду.  

У цих бродяг була ціль, до якої вони могли йти навіть не зважаючи на труднощі, присвячуючи ділу все своє життя. Вони бачили надію, хотіли вірити в те у що не вірять вже інші. Жили заради миті, яку могли ніколи не осягнути. 
Вони блукали серед пісків, намагаючись віднайти щось втрачене століттями. 

Такими блукачами й були Клодін Шейн та Віктор Вайт. Молоді люди вже не з першого покоління колись відомих сталкерів, ледь у віці п'ятнадцяти років, вже вписали себе в лави блукачів пустельників, мріючи стати тими хто доведе правоту свого коріння. 
Понад чотири роки вони продовжували покидати стіну, та йти в пустелю. Одна вилазка за іншою. Кожна все довша та довша. Натреновані душа та тіло прагнули істини. 

Пара покинула безпечну хоч і бідну десяту зону востаннє у віці 19 років, та знову направилася на пошуки незвіданого. 
Блукаючи пустелями смерті, вони хотіли знайти життя. Виживали як могли. Спали під пісками та кручами, а харчувалися лише тим що мали із собою ще з району. Понад місяць вони змогли так виживати. Немов ті риби що борються за останню краплю води на суші. 
Пара розуміла,  що навіть повернувши тепер назад, в момент коли пройшли так далеко, вони вже не дійдуть додому. Харчів нема, води нема, надії також лишилося з вірою мало. Лише довіра один в одного та підтримка допомагали залишатися на ногах. 

Клодін з останніх сил тягнула себе, не бажаючи ще й Віктора штовхати у лапи холодної смерті, яка по відчуттям ось-ось вже мала наздогнати їх обох. Та... Коли обоє подумали що все скінчено, їх довга подорож не виявилася все-таки марною. Вони наштовхнулися на дивне містечко привид. Або ж вони так вважали допоки не дійшли туди. 
Підходячи все ближче, вони почали розуміти що це зовсім не містечко. Це справжній мегаполіс посеред нічого. Живий оазис із людьми. 
Знову віднайшовши надію та сили, вони рушили туди неначе з останнього ривку. 

Увійти виявилося куди легше аніж здавалося. На так званому блокпості їх прийняло декілька чоловіків та жінок що представилися гвардією охорони, потім провели їх до головної людини яка і приймала рішення лишати новоприбулих чи відправити далі. Це була жінка трохи старшого віку та темною шкірою. Називалася Олександрою. У неї було довге кудряве волосся та карі очі. Татуювання на шиї з лівого боку. Малюнок нагадував дерево життя.   

Купа людей, свіже чисте повітря, їжа... Ідеальне місце. Ніякої бідності. Всі живуть однаково. Ось що пара побачила лише поки проходила до головної леді мегаполіса. 
Пара захотіла зостатися. Та немов доля їм дарувала все й одразу за хоробрість та відвагу. 
Клодін та Віктору дали дозвіл, та виділили невеличку кімнату в одному з житлових будинків, де ті з радістю і поселилися. Віктору довелося вступити до рядів гвардії та розвідки, поки Клодін мала вивчати медицину куди сильніше аніж знала до цього. 
Щоб лишитися, ти маєш бути корисним для міста. Саме таким було кредо мегаполіса. І ніхто не мав нічого проти подібного життя. Ти працюєш в заміну на ідеальне життя. Всі були задоволені.

Повільно але впевнено так і проминуло декілька років. 

Пара подорослішала та коли була готова, об’єдналася у шлюбі. Як новоспеченій родині, їм виділили тепер окреме житло, де не було сусідів з якими треба ділити кухню або ванну кімнату. Вони стали повноцінними господарями території де обжилися а Олекса їм також допомагала в заміну на інформацію.
А ще, у них з'явилася спільна дитина. Синочок. Він успадкував від матері прекрасні темно сині очі, поки від батька чорне волосся. Хлопчика вирішили прозвати Аараном. Батьки обрали йому таке ім'я, бо хотіли, щоб він був по життю світлою людиною, а головне, воїном що готовий боротися за своє право куди б не занесла його доля. 

Хлопчик зростав сильним, та розумним. 
Коли йому виповнилося десять років, мати вперше заговорила перед ним про їхню справжню домівку. Про десятий район звідки вони колись пішли заради того, щоб втихомирити власні амбіції та показати всім що їх віра була не що інше, як реальність. 
Аарон загорівся бажанням побачити місце де жили мама з татом перед тим як опинитися в райській землі. Але батьки сказали що дорога небезпечна та надто довга, у його віці він точно не виживе у подорожі. Тим паче що ще й не натренований на витривалість. А там ще й настанови Олекси давалися у знаки. Перед наставницею неможна було і заїкатися про інший дім.   

Хлопчик тимчасово відкинув ідею про похід, але забувати про нього не став. 

Протягом наступних шести років, Аарон вивчав медицину від матері, бій від батька, та деякі хитрощі від вуличних знайомих, поки від наставниці вчився умінню керувати іншими людьми. Олександра ніби хотіла, щоб Аарон колись замінив її на пості лідера, але поки що не квапилася про це заявляти на всю околицю.     

У віці шістнадцяти років, юний Аарон знову заявив про бажання піти в той десятий район. Мати тоді збентежено почала відговорювати сина, а батько просто віддав наказ сидіти вдома та поклав заборону на розмови за цю тему. 

Аарон знову лишився ні з чим. 

Минув ще один рік.