Частина 2. Спогади, біль, реальність

Свій перший вечір а потім і ніч після переродження, Вайлет провела під світлом нічної лампи та за письмовим столом у компанії ручки, блокнота та своїх спогадів що переповнювали голову підлітка.

Дівчинка багато разів тоді повторила собі що пора йти спати коли бачила пізні години, але новий спогад змушував продовжити записувати деталі якомога точніше. Чомусь їй здавалося, що кожного разу як вона йтиме спати, щось точно забуватиметься, буде стиратися з пам’яті. Тому сон, це наразі її найбільший ворог.

Перший раз підліток торкнулася ліжка о 4 годині ранку, та проспала аж до обіду. Прокидалася дуже тяжко та без аби якого бажання прощатися з подушкою. Але крик старшого брата з кухні спускатися на обід, не дав насолодитися тихим відпочинком у затишному домі.  

Ліниво підіймаючись, вона почала збиратися.   

*за столом*

- Ти що хочеш зробити? - Кріс ледь не подавився шматком м'яса який тільки поклав до рота та почав жувати, коли раптом молодша сестра зробила серйозну таки заяву стосовно найближчих планів на майбутнє.

- Подати грант та виграти його. - відповіла вона на подив брата зі спокійним виразом обличчя. Вона очікувала чомусь біль бурхливої реакції. Це ще було за її мірками слабенько.

- Ти звісно не дурна, та навіть можна сказати розумна в деяких предметах, але... Грант виграють зазвичай лише генії які з книжок не вилазять роками. А наш район не славився переможцями останні декілька років і ти сама прекрасно знаєш причину. На навчання часу лишається не багато коли їжі на столі не вистачає. Всі ідуть працювати аби куди у досить ранньому віці та забувають про славне майбутнє та репутацію.

- Тому я і хочу тепер спробувати виграти. - продовжила та - Раз навіть мої однолітки з різних навчальних закладів здалися, то буде досить мало конкурентів. У мене буде шанс на перемогу якщо я зможу обрати хорошу тему та представлю її з гідністю.

- Слухай, сестричко... Я розумію твій запал але... -     Крістофер зітхнув, потягнувшись за філіжанкою кави -  Шансів майже немає. Навіть при таких обставинах як зараз коли майже немає тих хто хоче спробувати. Ти маєш знати як ці відбори працюють. Районам нижче третього дають лише примарну надію і не більше.

- Навіть якщо він дорівнює нулю, то я хочу спробувати. А логіка аля "виграють улюбленці" вже не дуже актуальний. Ніхто не виграє нижче третього. Сам щойно казав. Але… Ти тільки уяви, а якщо вилізе хтось на кшталт мене з п’ятого. Це може сильно підвищити важливість родини та підняти нас до гори.  

- Чому так раптом тобі воно знадобилося? Я думав тобі подобається округ де ми живемо. Близько до четвертого, а ще і не сама бідна родина якщо вже згадати і фінансове становище. Живемо в чотирьох, зайвих людей до себе не взяли хоча мали тітку у шостому яка дуже просилася до нас.

- Просто... Я хочу бути більш корисною. Ось і вся причина. Набридло лише страждати маячнею та поводитися як дитя мале. Пора дорослішати. І з таким високим стартом я зможу довести користь.

- А якщо по правді? – Кріс критично ставився до слів сестри, адже знав її не перший рік. Дитина якій не було цікавим становище родини, а лише вдоволення власного его, раптом заговорила такими сильними словами про сім’ю та користь.

- Я не брехала. – заїкнулася молодша коли побачила погляд брата. Вона одразу зрозуміла, що той на подібну казочку не купився.

- Мала, я тебе знаю не перший день. Моя Вайлет з одного дня на інший думок не міняє. Тут щось куди глибше закопано. Давай. Колися. У тебе проблеми у школі? Хтось може задирає за результати у навчанні? Чи вчителі придерлися? Можливо мені сходити і побалакати з людьми?

- Та я правду кажу. Чесне слово! – Дівчина аж підскочила з місця. Металева виделка зі звуком пала на землю.

- Ага. А я тоді дід мороз. – засміявся старший та зробив ще один ковток своєї кави.

- Кріс!

- Раз так хочеш, роби. Відмовляти не буду та підтримаю. Але надій мало. Тому не розчаровуйся, щоб не сталося. - хлопець продовжив поїдати свій охолонутий обід.

- Дякую за розуміння брате. - Вайлет посміхнулася лишень на мить. А потім ніби щось в середині перетиснуло легені та не давало дихати. Вона хотіла сказати братові правду про те що повернулася у минуле.

- Ага.

- Кріс. - погукала та брата по імені, навіть лякаючись дивитися йому у вічі.

- Га? 

- На справді... - ось вона,  мить істини. Лишилося лише сказати. Але звук ніби покинув горло. Вона не могла промовити ні слова. Правді не можна було покинути її вустам. Було ще надто рано. Дівчинка і сама не розуміла що коїться на справді. Тому довелося казати аби що... - Я просто хочу в перший район... - м'явши руками низ свого одягу промовила вона.

- Чомусь я так і думав. Але не розумію чому ти так це боялася сказати. Ти завжди прямо заявляла про свої бажання.

- Звідки здогадався? – Перекрутила вона раптом все так, ніби здивована здогадці.

- Хороше життя про яке ти так мріяла, може забезпечити лише перший та другий райони. У третьому більш менш можна нормально жити без високих посад у родині та знайомствах. Четвертий та наш, п'ятий райони поки знають що таке світло та опалення, не відмовляють собі й харчах та воді. Знайомі із розкішним та якісним одягом, хоча обмежені у їх закупівлі. Шості та сьомі райони вже деякий час страждають від нестачі води та просять її у нас. А дев'ятий та десятий райони навіть про регулярний прийом їжі вже забули, а воду отримують з перших районів від псевдо волонтерів. Доля тяжка. І наш дім також скоро стане не таким затишним. Тому я розумію що ти хочеш жити краще. Тому тепер і прагнеш напевне цих фальш висот в очах інших людей. Але на превеликий жаль, це працює трохи не так.

- ... Це не... - вона раптом прикусила язика адже хотіла сказати те чого поки не можна.

- У мене є друг який живе у третьому районі. Він обіцяв рознюхати чи потрібні патрульні у другий район. Він також там працює. Заробляє непогано. Самотужки утримує матір та двох братів. Якщо вийде, то я зможу перебратися туди та забрати тебе та батьків. Потрібні документи деякий час тому я вже подав на розгляд мерії нашого. Здається їх передали далі завдяки моїй професії воєнного та механіка.