Частина 1. Кошмар чи реальність?

«Я переродився.»

Ось так почувши це слово зараз, людина одразу задається питаннями, коли дивиться на того хто таке промовляє… « Ти фантазер»? чи «можливо ти щось вживаєш»? «У тебе шизофренія»? Люди сміються та не сприймають таке у серйоз, списують на божевілля або звичайний витвір фантазії.

А ось колись, це рахувалося справжнім чудом та водночас покаранням. Померти та воскреснути в іншому тілі, пам’ятаючи попереднє життя, знаючи що було чи можливо навіть мати здогадки що сталося. Заснути кимось одним а прокинутися геть іншим.  

Дехто називав це відьомством та карав різновидами смертей під прикриттям «Божої кари», поки інші вважали це святим знаком, та до таких «обраних самим Богом» відносилися із максимальними почестями.

Спокон віків люди змінювалися та їх усвідомлення також мінялося. Чаклунство стало ніби розвагою для людей, а не предметом страху.

Теорія переродження також отримала нову назву «довгий віщий сон».    

Все змінилося. Час, люди, мислення, сенс життя.

Людський світ пережив багато катастроф, які потім десятиліттями намагався розгрібати. Адже наслідки завжди були нещадними.

Хвороби, віруси, смертність населення. Це єдине що залишилося незмінним навіть зараз.

Остання трагедія, що увійшла у історію як «Кінець світу», знищили 68% населення планети земля.

На планету налетів метеорит, який нажаль навіть наука та високі технології не змогли зупинити. Світ де панувало життя, тепер перетворився на пустелю. Океани та моря зникли, а на їх місцях тепер панував мертвий пісок. Повітря стало сухим, що також вбивало певний відсоток населення що вижило.

Тепер доводилося боротися не лише один з одним, а й самою природою яка усіма силами намагалася винищити «шкідників».

Десятиліття знадобилися, щоб люди об’єдналися у колонії, та забажали життя а не війн. Тоді то, вони і побудували так звану цитадель відродження, яка з часом розрослася у повноцінні райони. Це було перше пристанище яке створилося для людей.  

Один район зазвичай займав від 30 квадратних кілометрів до 70. Далі його відділяли від іншого парканом за для утримування порядків.

Населення лише одного району колихалося між 25 та 80 000 жителів, в залежності від площі.    

Такі райони один від одного розділяла зазвичай стіна, біля якої завжди була мобілізована охорона, та військові.

Перейти з одного району у другий також можливо було, але заради переїзду доводилося сильно старатися. Були критерії які обов’язково потрібно було дотримуватися:             

1 – У родині не може бути більше 5 осіб.

Це правило було творене за для більш комфортного проживання у будинках які надавали родинам. У ці 5 осіб входили зазвичай матір, батько, дитина. Кількість дітей означала залишкову кількість вільних місць. Якщо дитина у родині одна, то це означало, що можна привести із собою ще 2 осіб.

2 – Попередній реєстр.

Родина обов’язковим чином має надати попереднє місце своєї прописки. Якщо його немає, то це означає що людина з іншої колонії, та немає права на житло та провізію що надається. Такого як безхатько у районах не було. Всі мали власну прописку.

3 – Детальний розпис навичок.

Цей пункт очолював топ 3 з важливих не просто так.

Щоб отримати статус жителя іншого району, потрібно було мати якусь навичку. Уміння вишивати, готувати з аби яких продуктів, уміння пов’язані з електрикою, паянням металу, навички бою, водіння автомобіля, садоводство, медицина, все це могло змінити так звану цінність людини та надати їй шанс перейти у інший район. Чим більше людина могла виконувати, тим вищий шанс мала пришвидшити переєрестр.

4 – Відсутність покарань.

Цей пункт на пряму розповідав про минуле людини. Кожен район мав власний кодекс покарань, але головні пункти зазвичай співпадали. Вбивство, крадіжка, хуліганство заборонене. Навіть одне покарання могло перекреслити важливість пункту третього. Залежало від вчинку.

5 – Уміння працювати у чистих так і брудних місцях.

Багато людей були брезгливими, тому відмовлялися працювати у шахтах, автосервісах, та навіть кухнях чи ставати на охорону. Тому знати подібні дрібниці також було важливим пунктом.

І це були лише базові пункти. Таких було декілька десятків.

За одне століття після катастрофи, Вже було відомо про що найменш 5 колоній, які розташовувалися далеко один від одного. Кількість жителів у кожній складала щонайменше 200 000.

Кожна колонія мала свої слабкості та сильні сторони. Тому воювати один з одним ті не мали бажання. Але з часом і бізнес партнерства також зійшли нанівець. 

Одні колонії забували з часом про інші. Говорити про них з часом стало табу, та покоління дітей навіть і не знали про те, що за їх стінами ще є інші живі міста та столиці.

І дні, коли людство почало жити лише «законом власного району» наздогнали все живе, нарешті настали. Стіна стала кордоном, за яким все інше, мертве.

І в одному з таких «замурованих» ковчегів і народилася Крістен Вайлет Боу. Та, чиє життя далеко не можна було назвати звичайним.

–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–.–

На всю кімнату кричав ранковий будильник, встановлений на 6:25.    

В цей же момент, синхронно з початком, дівчина підриваючись з ліжка кричала з усього горла від кошмару який її накрив з головою. Сині очі блищали від сліз, а на чолі накопичувалися каплі холодного поту які потім стікали по всьому обличчю. 
Руки підлітка тремтіли, а тіло ніби оніміло від шоку. Обличчя бліде немов у мертвої, поки під очима вже чорні кола.   
Вона повернула голову у бік, та зустрілася зі своїм відображенням у дзеркалі шафи що стояло по ліву руку від неї. Довге чорне волосся, сині очі, блідо біла шкіра, худі руки.  
Вона в стані шоку ледь вилізла з під ковдри, та в щільну підійшла до дзеркала, одразу торкаючи холодне скло пальцями та залишаючи там свої відбитки. Дівчинка дивилася на себе ніби як на незнайому для себе людину.