Пролог

Життя людське, це річ досить швидкоплинна. Подеколи є дні які тягнуться немов тижні та ми бажаємо лише щоб все нарешті закінчилося, поки є і моменти, де людина бажає лише одного… Нехай ця мить триває вічно, та ніколи не закінчується.

Бажання жити одним днем, проти мрії як най швидше все закінчити та спробувати забути. Щасливі моменти проти нічних жахів. День проти ночі. Світло проти тьми.

Людина проти людини. Реальність проти маріння.

Постійні війни протилежностей, яким ніколи не буде кінця та краю.

Відстоювання свого, чи здача позиції?    

Скільки людей, стільки і історій, війн, переможців та програвших.

Без страху та жалю, без крові та болю. Ніколи життя не отримає того самого «вірного» закінчення про які ми так часто чуємо у казках що написані для дітей.

Жертва необхідна, адже немає казки де всі живуть «довго та щасливо». За усіма усмішками, завжди стоїть істинний біль. Біль, про який не всі говорять, але дуже багато знають. Біль, який пише кожного разу зовсім нову казку.  

~ 🎵 Спи, моя дитино, в обіймах ночі,
Мама тут поруч, і завжди буде так. 
Лунай, зіронько, моя світаночко, 
Твій посмішок – моя рідна зоря.  

Спи, моя дитино, у сні прекраснім, 
День закінчився, твій світ уже тепер на згас.  
Слухай, як зорі тихенько співають,  
Про кохання, ніжність і про нас.  

Мрій, моя дитино, літаючи в хмаринках,  
Там, де казковий світ збувається як хочеш того ти.  
Ти – сонце моє, щастя, радість,  
Моє серце твоєму серцю б’ється та радіє.  

Спи, моя дитино, у сні чарівному,  
Ти – диво неймовірне, мій промінь теплий, ясний.  
Мама завжди буде поруч, немов ангел,  
Ти моє кохання, мій життєвий сенс.  

Засинай, моя дитино, засинай лагідно,  
Мама буде тут, несе в руках твій сон.  
Я тебе кохаю, безмежно й ніжно,  
Ти – моя радість, моя весна, надія.  

Спи, моя дитино, у сні чудовому,  
Твій світ – чудова казка, так і знай.  
Там, де зорі, там дорога буде йти дому,  
Засинай, мій синку, твій час не проти нас... 🎵 ~ 

Десь, у місці де людина не бачить нічого окрім тьми, відлунням віддається колискова пісня матері, що переповнена любов'ю, теплом та затишком до свого синочка, який не розуміючи поки концепту світу, вже проливає свої гіркі сльози.

 А десь, зраджують та гублять життя одна одного ті, що клялися перед вищими силами у вічному коханні та шепотіли такі ласкаві слова.   

Друзі які зраджують як тільки на це дається змога, далеко не новий вид не вимираючих створінь. Їх десятки, сотні, тисячі, а можливо і мілліони по всьому світу.   
З кожним днем ти більше починаєш розуміти, що окрім самої себе ти нікому не можеш довіряти, навіть якщо і до останнього намагаєшся віднайти людей, які цього разу «точно» залишаться поруч та не вдарять тебе ножем у спину.

 
Біль від зради з часом не приносить тобі стільки страждань як раніше. Помилки роблять сильнішим.
Ти перетворюєшся на без емоційну ляльку заради виживання. Починаєш грати в гру де все живе стає твоїм знаряддям для виживання, а втрачене чиєсь, просто перетворюється на спогад що скоро згасне не лишаючи і сліду.

Хитрість це те що ти маєш мати заради того, щоб прожити аби один день. 
Стати гнилим, аби подарувати надію собі, але ніяк не комусь іншому.

Рости в очах чужаків, щоб ними володів не людський страх перед тобою, та пробуджувалося бажання стати рабом твоїм, та виконувати забаганки щоб тільки ти нікуди не зник та продовжив допомагати їм за захмарні ціни.

Слабохарактерним людям більше немає місця у цьому світі. Точніше… Здається ніколи і не було на справді. 
Не буде того хто захистить лише по доброті душевній. Кожен сам за себе.  

Слабких використовують та кидають на поживу монстрам немов живий щит. І таких на жаль сотні... Ні... Десятки тисяч навколо.

 
Тих хто втратили надію, бо розуміють, надто слабкі, щоб боротися. Тепличні люди.

Слабкий стає приманкою та тим хто платить, а сильний зброєю що винищує та забирає все. Справжнім почуттям місця також ніде немає. Час не дозволяє шукати розраду в любові чи вірності.  

Люди, перетворюються на монстрів куди гірших за тих самих інфікованих які пожирають плоть, адже просто припиняють розуміти що їхнє а що чуже.  

Вайлет, яка наївно до останнього довіряла йому та була кинута на поживу його ж руками. Стала щитом для нього, але він не став її мечем. 

Він зрадив та побажав вбити, щоб вижити самому. 

ЗРАДА. 

Але... вона не робила його винним, адже приймала світ у якому вони жили та виживали з дня на день.

Слабкий вмирає, а сильний виживає. Вона вважала себе слабкою із самого початку свого жалюгідного існування. 

Але... 

Все ж таки... 

Якби вона мала лишень ще один шанс... 

Все б змінилося... 

Вона б не помирала... Обрала шлях куди небезпечніший, але більш гідний її та життя яке вона могла прожити. 

Навчилася б обирати правильних людей а не довіряти всім хто посміхається... 

Захищала б тих хто цінний та, на перший погляд, не маючий цінності взагалі. 

Нікому б не довіряла так сліпо... 

Навчала б інших бути сильними... 

Утримувала б як себе, так і тих хто пали на коліна та думали ніби це кінець. 

Піднімала б їх раз за разом даруючи надію... 

Не очікувала б на спасіння, знаючи що стане колись баластом...  

Сама б стала спасінням для багатьох... 

Вона... В останні хвилини життя бажала лише одного… 

Не помирати так жалюгідно як робить це зараз.

Душа що прагне життя.

Воїн якому судилося переписати свою хроніку життя.