КІНЕЦЬ СВІТУ НА НОСІ!

КІНЕЦЬ СВІТУ НА НОСІ!

(фентезі)

— Ну, проходь, проходь, — проговорила бабця, глипнувши на дівчину синіми, як осіннє небо, очима.

Сухенька, маленька, вона швидко метушилася по хатині, безперервно перебуваючи в русі: то хлюпалася у мисці з водою, полоскала ложки і тарілки, то ставила якісь баняки у піч, кидаючи туди чи то якісь корінці, чи то навіть черв'яків, оскільки Гафі здавалося, що вони, мов живі, рухаються в її руках. Дівчину трохи занудило, оскільки вона не їла сьогодні з самого ранку, але запахи, котрі поширювалися по хаті, все-таки були досить смачні.  

— Гарна дівка мені попалася, ладна, — кивнула бабця якимсь своїм думкам, підбігла у куток, де стояли якісь балії та відра, схопила одне емальоване відро і тицьнула дівчині в руку. — Біжи, набери-но мені води. Криницю бачила, коли йшла сюди? — скривила вона вузькі потріскані губи. — Та вже й обідати будемо. Мабуть, з дороги зголодніла? 

Та як тут не здогадатися, коли в шлунку зрадливо забурчало, реагуючи на ті смачнючі запахи, які ширилися кімнатою.

Гафа, котра щойно увійшла і стояла на порозі з клунком, кинула його вбік, схопила відро і вибігла з хати. Сльози бризнули з очей, але вона рвучко витерла їх долонею і рішуче попрямувала до криниці.

"І чому, чому мені випала така стара відьма?" — думала вона, крутячи коловорот і опускаючи відро до води. Криниця була глибока, і відро довго опускалося. Залізні з'єднання страшенно скрипіли, видаючи звук, схожий на крик чайки. І ця кринична чайка, і сама Гафа в душі кричали від злості та розпуки.

"Оксері гарна родина випала, — подумала вона про свою знайому дівчину із сиротинця. — Он, як її прийняли ті чоловік та жінка! Раділи, обіймали, казали що давно хотіли дітей, але не могли раніше всиновити…” .

Дівчина згадала, як їхній фургон, котрий розвозив дітей та молодь із сиротинця, під'їжджав до кожної хатини і залишав одного з них у хатах за списком…

Адже незабаром кінець світу! Дракони налетять на міста! Знищать усе, що бачать! А отже, уряд спробував врятувати хоча би молоде покоління. Було прийнято постанову, відповідно до якої всіх дітей та молодих людей віком до двадцяти років слід евакуювати із великих міст. Усіх без винятку! Ті сім'ї, котрі мали родичів у селах, терміново порозвозили дітей до бабусь та дідусів.

А що робити із сиротинцями? Ніхто не знав. Звичайно, можна було евакуювати увесь сиротинець і перевести кудись за межі міста, але все одно діти були б скупчені в одному місці, а це правилами заборонялося.  

Тоді й було прийнято рішення: усіх дітей повіддавати охочим людям у селах, які бажали підтримати і прихистити бідних сиріт.  

Якщо раніше, щоб усиновити або удочерити когось, слід було зібрати величезну теку документів, і це було дуже складно, то зараз лише бажання було чинником, який дозволяв отримати дитину. Незалежно від віку, статі — взагалі незалежно ні від чого. Адже кінець світу ось-ось наступить — не до документів зараз!

Так! Війна, яка тривала на кордонах королівства, тепер стала не міфічною, про яку скептично говорили старожили, а реальною. Виявилося, що великі і жорстокі дракони з кількох драконячих кланів змовилися і постановили знищити великі міста непокірних і набридливих людей. Щоб не розмножувалися і не йшли великими арміями на території драконів, як це було донедавна!

"Ну, це й логічно — найпершими знищити міста, — з гіркотою подумала Гафа. — Навіщо дракону якісь дрібні села, коли ось тобі місто — велике, повне людей? Спочатку столицю, а потім усі великі міста…" Така загроза над королівством існувала дуже давно, але останнім часом, останні місяці, вона стала реальною.  

Гафа притягнула відро води і поставила біля печі. Розігнула спину й побачила, що бабуся риється у невеликій шафці, щось перекладаючи і викладаючи на ліжко якісь речі.  

— Ось, візьми. Оце підійде, — кинула вона на стілець якусь одежину.  

Гафка зауважила, що це сіра цупка вовняна кофта.  

— Тепліше тобі буде. Зранку в нас тут прохолодно. І в домі, і на вулиці. Коли я зранку їсти готую, то хата нагрівається, а потім вже у печі не топлю, бо дров мало, — пояснила бабця. — Галеска мене звуть. Можеш баба Галеска мене кликати, — представилася стара. — А тебе як?  

— Гафія… е-е-е… Гафка, — сказала дівчина, дивлячись на сіру кофту. Чомусь защеміло серце. Ніколи ніхто й нічого їй не дарував. Сиротинський одяг: коричнева сукня, сірий від частого прання фартушок, розтоптані багатьма поколіннями і скріплені магією черевики, цупкі колготки, які нещадно кололися, — ось усе, що було в неї. Розміри поступово змінювалися, коли вона виростала, але все це було стандартне, звичне. А ця кофта… Навіть не яскрава, як у міських дівчат, а сіра, непримітна, вона вразила Гафку в саме серце. Їй подарували одяг! Гм. Може, бабця і не така погана, як їй здалося на перший погляд?

— Сідай, обідати будемо, Гафко, — кивнула бабця на лавку біля столу і сама вмостилася також.

Гафка сіла, взяла ложку і швидко почала їсти. Борщ був смачнючий. Вона вмолола його за хвилину, облизала ложку, а тоді згадала про манери.  

— Їж, їж, іще є! Я багато наварила, — проговорила бабця, навіть не доторкнувшись до свого борщу.  

Схопилася на ноги, знову накидала Гафці цілу миску борщу. Але та вже засоромилася: з'їла трохи і відклала ложку.