Епілог

Дівчинка сиділа на самому краю даху старої споруди підземного міста. Її маленькі ноги звисали вниз, торкаючись повітря, що здавалося важким і майже застиглим. Тоненький голосок наспівував тиху дитячу пісеньку, яку колись співала їй «мама». Пісня була простою, з мелодією, яку легко можна було запам'ятати, але зараз вона звучала як спогад про світ, який колись був.

Під ногами дівчинки земля вібрувала, немов жива, і в цьому тихому гулі було щось тривожне. Вона не могла розібрати, звідки він бере свій початок – чи то глибоко під землею, чи, може, зсередини самого міста. В повітрі відчувалася напруга, ніби кожна цеглина цього древнього місця більше не хотіла триматися разом. Гул ставав голоснішим, і разом із ним у серці зростала тривога.

Поруч стояв старший чоловік, його обличчя було втомленим, але спокійним. Його очі, звиклі до важкої роботи та тягаря років, зосереджено дивилися на місто перед ними. Камені під їх ногами поступово тріскалися, а будівлі, які колись здавалися непорушними, зараз хиталися під натиском часу і невідомих сил.

– Воно руйнувалося зі зсередини, – тихо промовив він, не відводячи погляду. – А тепер і зовні теж.

Дівчинка обернулася до нього, але нічого не відповіла. Вона знала, що це правда, відчувала це так само як і він. Місто жило своїм життям, але це життя згасало, як вогонь, що догорає на останньому подиху.

– Що буде далі Ніколя? – запитала вона у старшого чоловіка, майже пошепки, боячись, що її слова стануть останньою краплею для цього тендітного світу. – Якщо вони не встигнуть… То місту кінець.

Чоловік глибоко вдихнув, але відповіді не було. Вони обидва дивилися на місто, що колись було домом для багатьох, але зараз повільно зникало, з'їдаючи себе зсередини. Земля під їхніми ногами знову загуділа, і дівчинка на мить перестала наспівувати. Але потім мелодія знову залунала в повітрі, як тиха молитва надії у світі, що руйнується.