Частина 17. Угода, вихід, кара та радість

Вайлет непорушно лежала на своєму ліжку, зачинена у спальні на ключ, та тепер перебуваючи в абсолютній тиші та одинці із самою собою. Коханого відігнали від гріха подалі аби той не влазив якщо щось піде не так, як він те собі уявив, а Крістофер вже був згодний на все, тільки б дізнатися де зараз Еліас та чи живий він взагалі. А за бажання Шона можна й не згадувати. Молодший Брайт був ладен пожертвувати усіма заради звістки про свого брата.

План дівчини полягав у тому, щоб спровокувати Анджелу саму заявитися на «дружню бесіду» та домовитися з нею бодай якимось чином. Зазвичай аномальна приходила уві сні, та як підтвердилися спостереження, тільки у тому випадку, коли хтось більш сильний за Вайлі був досить далеко аби не простежити її можливе місце знаходження. Саме тому Вайт і був відісланий назад до Естелли аби перевірити чи справляються з обов’язками Фелікс та Кетніс.

І дівчина не промахнулася.

Лежачи на ліжку та легко прикрившись покривалом, поступово поринаючи у сновидіння, вона почала чути дитячий сміх. Огидний, пискливий, належачий дівчинці сміх. Вона прийшла, і досить швидко, а це підтверджувало ще одну здогадку: Анджела на справді, завжди була у голові Вайлет, і саме завдяки цьому розуміла коли може заявитися аби потеревенити, а коли краще буде не висовуватися. І цим самим підтверджувала ще одну гіпотезу висунуту вже Міллер під час досліджень: Ця істота вже не така могутня як була. Щось її послабило, і тепер воно боїться.

Молодша Боу повільно почала розплющувати очі. Вона побачила перед собою густу, безмежну темряву як і зазвичай. Не бачила нічого, крім чорної порожнечі, що ніби обгортала тіло, неначе ковдра у холодній ночі. Повертаючи свою голову то вліво то вправо й бачачи одне й теж, все ж зір зміг раптом сфокусуватися на дечому. Посеред цієї незбагненної темряви виднілося щось дивне — пісочний годинник, той самий, що символізував кінець та одночасно початок у її життєвій лінії.

Годинник стояв на невидимому постаменті, оточений абсолютною порожнечею, наче вирізаний зі світу, де немає ні звуків, ні часу. Дивно, що Вайлі до цього не звертала таку сильну увагу саме на ці нюанси. Підійшовши трохи ближче, вона помітила, що скло на годиннику розбийте, і дрібні шматочки тріщин світяться слабким відблиском. Білосніжний пісок, що колись безперервно пересипався, тепер витікав з розбитих частин, повно осипаючи навколо, наче невловний пил. Він залишав на темній поверхні слід, що нагадував зникаючі відголоски чогось втраченого, а кожна піщинка — це ніби мить, що вислизала з її рук. І цього разу, він змушував її душу тремтіти.

— Ти попалась! Нарешті ти сама вирила свою довгоочікувану яму! Я так чекала цього дня!

Анджелу неначе розривало через перезбудження. Її дикий сміх віддавався звідусіль. Голова Вайлет швидко розболілася. Але триматися на разі була єдиним її праведним рішенням. Вона мусила дізнатися де Еліас та нарешті почути від істоти всю правду.

— Більше не прокинешся.

Лунав вирок з вуст істоти що прикидалася дитиною. Тембр голосу понизився, а писк припинився. На мить, голос перетворився неначе на дорослий, та такий схожий на Вайлін.

— Це був твій останній шанс. Я думала ти будеш кмітливішою. Але… Те хлопча виявилося дійсно ідеальною іграшкою. Всі так за ним трясуться… А це всього-на-всього шматок живої плоті з милим личком. – продовжувало створіння свій монолог так, ніби все нею сказане тепер сприймалося серйозно.

— Я прийшла домовлятися Анджела. – вперше з моменту пробудження замовила словечко і сама Вайлет.

— Ти? Зі мною? Ха! І що ж ти хочеш? Здивуй мене бодай востаннє перед тим як я зітру тебе та стану повноцінною.

— Я передам тобі бажане тіло, ти станеш мною. Але ти мусиш віддати Еліаса. Живим, і вже сьогодні.

— Ти гадаєш я не заберу тіло без твого «дозволу»?

— Не зможеш. Адже якби могла, давно б це зробила. А не залякувала мене тут закінченням якогось часу, та погрожувала моїми друзями. Тобі потрібен якийсь особливий дозвіл. Бо одну душу має поглинути інша аби заволодіти тілом.

— А тобі швидко доперло – удобривши вимовила істота, та силует її нарешті показався. – Я поверну того рудого.

— Моя умова дуже банальна та проста: Поверни Елі, тіло твоє без бою. Не повернеш, то і не бачити тобі вдалого завершення твого плану.

— Ніяк не збагну чому ти готова жертвувати собою заради якогось хлопця, який навіть не твій.

— Це людська сутність. Коли ми бачимо страждання близьких, то хочемо забрати їх біль собі. А подеколи, заради їх посмішки варто вміти жертвувати. – пояснила Вайлет – Але не думай, що це завжди правильно. Інколи, краще бути егоїстом та вміти ігнорувати людей. Адже не кожен заслуговує на нашу доброту. Якщо хочеш стати людиною, тобі краще про це знати. Живі люди, часто гірші за мертвих монстрів.

— Я не збираюся жити за правилами які ти мені тут втираєш. У мене є власні плани.

— Знаю. Чиє тіло той і командує. Але все ж, мені було б досить шкода, якби тебе знищили в перший же ж твій день у новому житті. Тіло не дорівнює здібності. Я слабка, і ще й вірусом заражена.

— Дай мені свою руку людино.

Аномальна простягнула тонку руку у напрямок Вайлет. Молодша Боу без зайвого сумніву виконала прохання.

Анджела випустила кігті немов кішка, цим самим прориваючи шкіру на руці блондинки. Багряна кров почала скрапувати на підлогу. Але болі Вайлі не відчувала від слова взагалі.

— Навіщо це?

— Я мала лишити на тобі слід. Аби відчути, коли настане час.

— Дивний якось у тебе метод помічення відбувається.

— Чому ж? Я поранила саму душу, відірвала її певний шматок. Цього достатньо для такої як я.

— Мені все одно це здається диким.

— Твоя душа, гадаєш зможеш залишитися тут, у темряві?

— Ти ж змогла. То чому б у мене не вийшло? У першу нашу зустріч, говорилося що це особисте чистилище. Тож сюди ніхто не зможе пробитися. Але тут я подумала, що якщо ми зараз поміняємося місцями, то чи зміниться це місце? Або ж тут так і вируватиме тьма?