Частина 15. Істина

Естелла успішно увійшла до територій Пекельного Першого, більше не побоюючись потрапити у засідку сплановану Міллер або ще кимось, та навіть не використовуючи набоїв або фізичної сили. Зачистку замість них виконали інфіковані, тепер набиваючи собі пуза свіжиною яку встигли наздогнати.

Основна делегація, яка складалася з шести осіб пішла на пряму до Міллер, поки група зачистки стояла на варті біля головної будівлі та не впускала новоприбулих монстрів всередину. На диво або ж розчарування, але там не було військових. Жодного. Можливе припущення, всіх вже перебили ще біля брами. Або страх настільки охопив їх, що вже далі нікому було просто охороняти. Не кожен хоче стикатися із зубастиками та ставати їх перекусом.

— Вона могла втекти? – Запитував тихо Елі у свого молодшого аби інші не почули.

— Могла. Але не пішла нікуди. Я чітко її відчуваю. Ця жінка у будівлі. – Шон подивився на старшого брата, та ліктем вдарив його у бік – Зберися. Ти геть розклеївся.

— Вибач малий. – зітхнув Еліас – Мені важко бути тут. Пам’ятаю все те зло яке коїв. Як не міг тебе звідси витягти… Дні коли підкорявся законам цього місця…

— Тепер ти не частина цього всього. Ти відійшов окремо. Годі жити минулим. Нікому легше не робиш.

— Хто як не молодший дасть найсмачнішого прочухана.

Старший Брайт посміхнувся, але молодший і так відчував фальш. Слова, інтонація, міміка, рухи… З ним щось було не так.

* * *

Закинуті коридори, гуркіт монстрів десь з вулиці, краплі крові на підлозі, це тепер було першою характерністю лабораторії чиїми коридорами крокувала основна делегація.

Спереду йшов Аарон, адже мав найбільше сили, та за екстреної потреби міг стати відбивайлом, поруч з ним Вайлет яка знала напрямок, а закривали чергу брати. Кетніс стала у пару до Крістофера, який своєю чергою інколи поглядав як на тих хто був попереду, так і на тих хто був позаду них.

Всі мовчали. Якась дивна напруга вирувала між усіма сформованими парами. Кожен думав про своє.

* * *

— Вона за дверима. – Через деякий час німої тиші, врешті-решт Аарон заговорив.

— Кріс, готовий? – Вирішила уточнити сестра.

— Назад дороги немає.

— Не забувайте про головне: Воно десь поруч. І може напасти будь-коли. – Шон наголосив ще раз про існування Анджели, немов і сам побоюючись її.

Всі кивнули, переводячи погляди на двері. Вайлет смикнула за руків’я дверей, і те з легкістю піддалося. Міллер навіть не планувала зачинятися. Вона знала причину падіння брами.

— Раз прийшли то вже заходьте. – Порожній голос жінки лунав з кабінету. Жінка, яка досі вдавала з себе впевнену та успішну, явно була розгнівана через ситуацію яка склалася.

— Давненько не бачилися «матусю» – іронічно видавив з себе Аарон. Шон позаду нього від цього звернення тільки смикнувся.

— Це руйнування… Невинні смерті. Навіщо це все?

— Тебе лише зараз зацікавили чужі життя Міллер? – Нарешті на сцену переговорів ступив сам Крістофер.

— Кріс… Ти став мужнішим. – зауважила тихо науковиця – Але таким дурним…

— Інколи дурість приносить свої плоди.

— Сподіваюся ти розумієш що не завжди хороші. – вона вицідила слова через силу. Якби була змією, то явно зашипіла б.

— Без помилок не можливо досягти ідеалу.

— Твій батько був такої ж думки. Тому і вмер. – Карі очі жінки пропалювали поглядом молодого чоловіка, що стояв перед нею. – Він не боявся помилок. Але ніколи не думав про їхні наслідки.

— Ми тут не за ностальгією прийшли. А за відповідями на запитання, які ти нам даси.

Крістофер на пряму підійшов до столу за яким сиділа науковиця, та сів по інший бік «кордону».

— Чому ви такі впевнені, що я ЗМОЖУ вам «допомогти»?

— Зможеш. – Вайлет вимовила це слово наче заяву.

— Дай вгадаю… Це була твоя ідея?

— Ні. – відповіла та коротко, проходячи до книжкових полиць.

— Що ж. Почнімо нашу невеличку розмову. – Крістофер поклав щось на поверхню стола. Це був пістолет.

— Гадаю, вийти мені все одно не дадуть. – Схрестивши руки на грудях, Міллер зрозуміла, що цього разу гратиме за правилами які були написані іншими. І це її відверто дратувало.

— Перше запитання: Навіщо тобі інфіковані по типу Аарона або Шона?

— Мені потрібна сила. А вони були ідеальні.

— Це не повна відповідь. Мене цікавить саме корінь. Причина чому ти зажадала таку небезпечну силу.

— Війни ніколи не спинялися, навіть якщо ми їх не бачили. Політика завжди рухається, щось витворяє поза спинами народу який сліпо довіряє верхівці. Кожен намагався створити зброю відповідну для захисту або ж нападу. У нашому випадку це стали мутовані інфіковані, адже на іншу зброю потрібні як фахівці, так і матеріали які ми втратили.

— Друге питання: Проти кого ти збиралася йти війною?

— Ти ж і сам знаєш відповідь. Нащо питаєш? – Міллер пронизливим поглядом дивилася на свого пасинка. – Інші люди також жадібні. Навіть гірші за нас. Їх не лякають навіть стіни. Вони хочуть влади, територій які їм не дали при розподілах. Хоч і розуміють що керувати масштабами не легко, особливо якщо живі клаптики далеко один від одного. Хтось робив зброю аби відібрати, а дехто використав вірус. От тільки керувати ним не зміг. І розповсюдив цю чуму серед інших.

— То кажеш цей вірус штучний? Хто його створив?

— Я і сама не впевнена, адже то тієї групи дослідників ніколи не належала. Але всі стверджують, що засновником був такий собі Елкай Шарц. Мале хлопчисько років двадцяти, яке обожнювало вивчати віруси та смертельні хвороби у власній маленькій лабораторії. За словами очевидців він схрещував різновиди вірусних захворювань аби створити проти них ефективні ліки. Але виготовив ледь не біозброю. Цей самий вірус, що зараз винищує все живе.

— Де зараз цей Елкай?

— Та хто ж його знає. Може мертвий. Або ж хтось його тримає у лабораторії з надією все виправити чи погіршити.