Частина 6. Бій заради прийняття

Еліас спав мертвим сном через похмілля та ліки які дав йому Крістофер ще в обід, після його довготривалого ниття та скиглення про біль та запаморочення. Приємний сон Брайта ніяк не хотів закінчуватися, тому той особливо і не квапився покидати царство Морфея.

Сон розгортався у затишному, теплому будинку, де панував спокій та любов. У вітальні був запалений камін, від якого йшло м'яке, заспокійливе світло, що танцювало по стінах, створюючи чарівну та казкову, заспокоюючу стривожену душу атмосферу.

Старший брат сидів на м'якому дивані, а поруч з ним його найдорожчий скарб — молодший брат. Вони дивилися один на одного з усмішками на вустах, і в їх очах читалися щирість і любов. Старший брат обережно обіймав молодшого, притискаючи його до себе, нібито таким чином захищаючи від усіх життєвих негараздів які були присутні у їх житті. Молодший брат відповідав на обійми, відчуваючи себе в безпеці та комфорті. Їхні обличчя освітлювало тепло каміна, і це додавало особливого відчуття спокою та затишку.

Неподалік, на кріслах біля братів, сиділи їхні батьки. Вони з любов'ю та гордістю дивляться на своїх дітей. Матір легенько тримала батька за руку, а він у відповідь усміхається їй. Вся сцена наповнювалася гармонією та відчуттям єдності сім'ї. Навколо панувала атмосфера домашнього тепла, де кожен відчував себе великим та потрібним.

Ця сцена, яка закарбовується в пам'яті, даруючи відчуття справжнього щастя та спокою. І саме таку життєву ситуацію завжди мріяв пережити Еліас. От тільки доля підготувала йому далеко не родинну ідилію.

Коли рудий вперше за декілька годин почав сіпатися та чавкати, а подеколи ще й просто посміхатися, то привернув до себе не аби яку увагу Крістофера, котрий увесь час наглядав за сплячим поки передивлявся папери з доповідями зі стін.

Після цих перших знаків пробудження, через ще деякий час на диво Елі почав прокидатися не через приступи нудоти або ж головного болю, а максимум з причини ломоти по всьому тілу через ТОЙ САМИЙ некомфортний диван котрий був місцем тортури й для Кріса. Самопочуття здавалося було хорошим, тож хлопець був задоволений та вдячний за ліки котрі отримав. Можливо якби гордість дозволила, то навіть руки б розцілував. Адже зазвичай похмілля для Брайта було ледь не другою смертю, а кінець переродженням.

Після остаточного пробудження, його вуха почули тихе стукання скла десь трохи далі від нього, але явно з того ж приміщення.

Він ліниво почав підійматися використовуючи лікті, та приймаючи вже положення сидячи схрестивши ноги, причому ноги вмістилися на протилежних стегнах, та зіваючи потер сонні очі руками, лише після цього фокусуючи свою увагу на напрямок шуму. Його зустрів спокійно сидячий за своїм робочим столом Крістофер, котрий не кваплячись попивав свій напій із білого сервізу як принц котрий щойно лише виліз із казки, та читав щось схоже на звіт.

— Добрий вже не ранок спляча красуне. – Поглузував лідер Естелли, навіть не відриваючи свого погляду від паперів котрі здавалися йому куди важливішими за гостя з дивану.

— Я реально заснув? Очманіти – знову зівнув рудий, розчісуючи своє руде волосся пальцями вже немов по звичці. Резинка вчепилася у вказівний палець, тому довелося її дістати. Тепер Еліас виглядав як потріпана життям та спита від горя людина. Але він не квапився збирати свою «зачіску».

— Так. – пролунала коротка відповідь, абсолютно не зацікавленим у розмові голосом. Почулося лише тихе шарудіння паперу. Боу просто перегорнув сторінку та продовжив читати.

— Де малий? – спробував підтримати й так мертву розмову Елі, поглядаючи на стелажі з книгами поруч з Крісом, раз на нього уваги не звертали.

— Як бачиш, не тут.

— Та це я зрозумів. Ним тут і не пахне. – Констатуючи надто очевидний факт, Еліас піднявся із дивану, тепер вже підходячи ближче до робочого столу платинововолосого хлопця та вдивляючись в інтер'єр кабінету куди ретельніше, який до цього не сильно його цікавив.

— Надзвичайний рівень спостережливості. – Сьорбнув той знову з чашки свій теплий напій. По аромату було важко не здогадатися, що це був звичайнісінький чорний чай.

— Куди пішов?

— Без поняття. Здебільшого він не доповідає мені про свої походеньки кудись. Йде, а коли стукне то приходить. Або коли покличу.

— А що до мене тоді? Проганяють? Лишають? Що робити? – Еліас нахилився трохи вперед, руками спираючись об край столу лідера Естелли та дивлячись на нього здивованим та трохи розгубленим поглядом.

— Не вирішено. – Кріс зітхаючи почав відкладати папери вбік, розуміючи що далі роботу продовжувати не зможе.

— Тоді що мені далі робити?

— А що хочеш?

— У мене запитуєш? Я навіть не знаю тутешніх правил.

— Менше треба пити.

— Сказав той, від кого алкоголем потягує.

— Ти відчуваєш самого себе.

— Не чеши мені. Я собі подібних за кілометри три чую.

— І які це «тобі подібні»?

— Праведні алкоголіки. – Елі зітхнув.

— Не приписуй мені регулярність. Ти мене навіть не знаєш.

— Багато і не треба аби зрозуміти що тобі варто бути поруч з тою чи іншою людиною.

— Це натяк на прохання лишити тебе тут?

— Це прохання подумати перш ніж виганяти.

— Ту немає про що думати. Ти моя людина. Будеш під моєю особистою опікою та щільним контролем деякий час. Так ми вирішили з Аароном.

— То ти звиздів коли казав що нічого не вирішено?

— Маєш щось проти? Хочеш за стіну?

— Ні, дякую.

— От і добре синку.

— Клас… Знайшов собі «татуся»…

— Господаря.

— Я тобі не собака якась.

— Можеш бути котом якщо хочеш. Я дружу з багатьма видами тварин.

— Може ще поіменний ошийник мені купиш?

— Хочеш рожевий чи синій?

- Іди до біса…

- Хороший хлопчик.

Кабінет залило дзвінким сміхом Крістофера. Елі навіть на мить дійсно знайшов у його посмішці асоціацію з казковістю. Адже зовнішність збігалася з тими описами, які завжди були актуальними з книжковими. Високий зріст, бліда шкіра, світлі очі, тонкі пальці немов у піаніста, ямочки на обличчі коли посмішка з’являється на обличчі. Коротко кажучи розкішна зовнішність. Шкода лише, що ця фантазія розвіювалася ледь не після кожного слова яке він озвучував своїм поганим ротом.