Частина 3. Під небезпечним небом

Мегаполіс, колись сповнений життя, тепер перетворився на похмуре і занедбане місце. Вулиці, які раніше були переповнені машинами і людьми, тепер були завалені покинутими автомобілями, уламками будівель та залишками життя, що колись тут вірувало не знаючи значного горя. У повітрі вітали запах гнилі та диму, і лише шурхіт вітру розносив цей моторошний аромат по порожніх проспектах.

Будинки, колись високі і блискучі, тепер сквозять через порожні вікна, нагадуючи велетенські скелети титанів. Фасади багатьох будівель покривалися тріщинами і плямами сажі, деякі з них наполовину, або ж зовсім вже обрушилися. По вулицях розкидані напівзруйновані рекламні щити і вивіски, що ледве тримаються на своїх місцях. Деякі будівлі заросли плющим і бур'янами, що пробиваються крізь троту де ще ходили сталкери.

Посеред цього хаосу височілося кілька гігантських стін, що немов злітають у небо, захищаючи залишки мегаполісу від навали інфікованих монстрів. Ці стіни, зроблені ще багато десятиліть тому з міцного бетону і металу, обплутані колючим дротом і увінчані захисними вежами про які здебільшого всі мовчали або ж знав лише патрульний загін. Стіни районної системи були останньою лінією оборони для тих небагатьох, хто вижив у цьому жорстокому світі та мав бажання боротися за право жити а не виживати.

За стінами можна було побачити імпровізовані укриття, де люди намагалися вижити, облаштувавши собі житло з підручних матеріалів. Кілька вогнищь, навколо якого збиралися люди, щоб зігрітися і приготувати якусь їжу. Рідкісні промені сонця, що пробивалися крізь щільні хмари, надаючи цьому місцю трохи тепла, але загальна атмосфера залишалася похмурою і безнадійною в очах багатьох.

На вулицях іноді можна було побачити поодиноких інфікованих, що бродять у пошуках здобичі. Вони як правило, вільно пересувалися, волочачи ноги і видаючи хрипкі звуки у режимі очікування, та починаючи квапливо бігти до цілі як тільки відчувають свіжину поблизу. Порожні очі вже мертвих колишніх людей, з обличчями колись близьких та рідних.

Мегаполіс, колись горде серце цивілізації, тепер став нагадуванням про її занепад і знищення, але в людях, що вижили за стінами, все ще жевріло почуття надії на відновлення життя.

Але… За для цього завжди потрібні дії, та навіть жертви. А собою ризикувати мабуть не бажали навіть одиниці.

***

— Агов Люцику, не тягай ноги, а піднімай як має бути. У тебе надто масивне взуття на ногах. Ти привертаєш до нас увагу надто сильно через тупе човгання. – Аарон незадоволено зупинився поруч зі стіною та оглянувся по сторонах зі своєї схованки, тим же часом ще й встигаючи дати зауваження надто розслабленому компаньйону, підібраному декілька годин тому.

— Я досі Еліас. – Прорикав той незадоволено у відповідь поки наближався до чорнявого молодшого.

— Начхати. Просто припини тягнути ноги. Палиш контору навіть там де надто тяжко це зробити. Звичайна людина почує, не те що інфікований із підвищеним рецептором слуху. Чи ти хочеш стати шведським столом для парочки з зубастиків? Якщо так, можу підсобити. – Крізь зуби знову заговорив Вайт.

— Та добре, добре. Вибач капітане. Більше не буду робити того, що може «запросити нас НА стіл».

Рудоволосий тихо зітхаючи нарешті наздогнав Аарона, та далі вони продовжили свою дорогу до першого району знову у німій тиші. Еліас тепер більше слідкував за власним крокуванням та зміг мінімалізувати шум, адже саме піднімав ноги а не тягнув їх. Аарон нарешті припинив біситися та бурчати собі під носа.

Вайт поки не розказав новому знайомому за Фіара який був небезпечним навіть для нього, не те що міг завдати шкоди звичайній людині з відсутністю безсмертної плоті та кісток. Але і не вважав поки за потрібним лякати його навіть враховуючи ризики. Все ж сторожового пса першого району можна як зустріти так і ні, а зайва паніка прикликає інфікованих вищих рангів через розвинену емпатію.

— Ем, Аароне…

— Зараз тихіше. Не базікай поки. – вказав на тишу чорнявий.

— Та я лише уточнити дещо хо…

— Шшш – перебив знову молодший – Поруч із нами є інфікованих вищого рангу. Спочатку дійдемо то он тієї будівлі. Там зробимо перевал і запитаєш що хотів.

Аарон вказав напрямок на північ від них. Величезна багатоповерхівка, десь за чотири кілометри від них. Тож довелося мовчати ще принаймні сорок хвилин якщо не більше. Для Еліаса, який немов дихав лише тоді коли говорив, це було неймовірно тяжкою задачею, а от другий радів поки була присутня тиша та гармонія.

Під їхнім взуттям тріщало багацько скла, роздробленого ще кимось на початку наступаючого хаосу. Десь недалеко постійно можна було почути тихий гул інфікованих монстрів які мабуть пересувалися зграями в 5-10 особин. Найімовірніше це були представники найнижчого класу. Аарон був надто спокійним, бо знав, що з такими він впорається на один-два. Клас Е так нічим і не славився навіть за увесь час апокаліпсиса. Просто ходив і нападав якщо була можливість. Але надздібності не пробудилися.

Коли юнаки увійшли до будівлі яку взяли за точку привалу, Аарон немов починав розчинятися у тіні через як одяг який носив, так і волосся та маску котра закривала більшу частину його обличчя. Чорний колір зливався з оточенням дуже добре. Поки Еліаса видавало руде середньої довжини волосся та проколи які Вайт прозвав непривабливими «цяцьками».

Вони підіймалися до верхніх поверхів. Елі не розумів подібної логіки. Адже здебільшого дах дорівнював пастці або прямому запрошенню на смертельну вечірку, якщо базуватися на усіх фільмах або досвіду за останні майже два роки. Тікати нікуди, хованки немає, предметів для самозахисту також тяжко віднайти. Пряма дорога в один кінець.