Пролог

Світ був примусово занурений у справжній хаос. Колись квітучі міста тепер перетворилися на руїни, де лише спогади про минулу славу нагадували про колишнє життя та щасливі крики та сміх дітей та дорослих. Величні хмарочоси тепер були зруйновані, поки їх уламки розкидані по вулицях, а залишки будівель стали прихистком для тих, хто вижив.

Небо затягнуло темними хмарами, крізь які пробиваються лише рідкі проблиски сонця у не похмурі дні. Постійні грози і бурі руйнували те, що залишилося уцілілим, змиваючи дороги і знищуючи рослинність, перетворюючи ще більше у мертву пустелю переповнену інфікованими. Пожежі, що виникали через удари блискавок, ще більше спустошуючи міста, та залишаючи по собі тільки обгорілі скелети будівель.

Вулицями вже не перший день блукають монстри, страхітливі та безжальні, залишаючи за собою сліди руйнування і смерті. Вони виникли з невідомих джерел, можливо, з глибин Землі, хоча деякі люди вже здогадувалися завдяки кому ці не живі істоти взагалі вилізли. Їх рев наповнював нічні жахи, змушуючи тих, хто вижив, ховатися в підвалах і підземних бункерах, або ж об’єднуватися у групи аби боротися проти них.

Борючись за ресурси і намагаючись вижити, люди подеколи вже забували про гуманність. Вода і їжа стали найціннішими ресурсами, а кожен день міг стати останнім для кожного.

Колись великі мегаполіси тепер перетворилися на зони бойових дій, де люди і монстри ведуть постійну війну.

Папірці які ще донедавна мали цінність та звилася грошима, тепер могли відіграти роль максимум що туалетного паперу. Хоча звісно люди які мали їх мільйонними статками, до останнього стверджували немов цей кінець віту не затягнеться, та коли все скінчиться, то вони будуть єдиними хто зможе одразу стати на ноги. А всі хто йдуть проти них зараз, потраплять до в’язниць на віки. 

Напевне не важко здогадатися, скількох таких розумників згодували собакам після перших шести місяців «недовгого» падіння світу.    

Але навіть це не опише того масштабу пережитого людьми, які пробували у самому пеклі від першого дня… Та ще й повторного разу.

Крістен Вайлет Боу… Дівчина, що отримала шанс змінити свою долю та долю брата, але не маюча часу рятувати світ та людей які її оточують. Переживаючи перші місяці апокаліпсиса, який розпочався нізвідки, та продовжив знищувати живе навколо з шаленою швидкістю, на власних помилках, втратах та сльозах інших, але вона зрозуміла як вижити, навчила цьому старшого брата, адже завдяки досвіду та спогадам після перезапуску «власного світу» вона знала основу, а ще з часом зустріла людину яка була інфікована тим самим вірусом та здавалося мала б померти у перші ж хвилини після ураження, але врешті решт стала тимчасовим бойовим товаришем, а далі й самою надійною людиною з якою немає бажання розставатися.  

Аарон Вайт, хлопець, що пережив не аби яке пекло вже від самого початку свого народження, та існуючий у світі під безліччю чужих собі імен. Молода людина, яка вже здала позиції живого, та лише пливла за течією поки не зустріла ту саму Вайлет. Дівчину, що у відкриту заявила про свої наміри використати його як свою зброю та щит, без аби яких цілей подружитися або зостатися разом у майбутньому як цілісна команда. Але після всього спільно пережитого, вони  розуміли, що тепер пливуть в одному човні, та не зможуть так просто попрощатися один з одним. Нитка долі пов’язала їх. І навіть надто сильно.

 Доктор Шеріл Міллер Лікарка або ж буде правильніше називати її вченою, яка досліджує таємничий вірус та понад усе бажає розгадати таємницю цього «чогось». Хто вона, звідки родом, чому її цікавить лише цей вірус здогадатися неможливо, адже здогадок вона не дає, а на запитання ніколи не відповідає у відкриту. Але міркує як тутешня, хоча має багато знань явно не з районного рівня. Створила декількох розумних інфікованих по типу Аарона, та виховала їх в ієрархії «родини» де вона матір, та її слово це закон для дітей.

Основні пішаки партії активно відігравали свою роль вже не перший день. Ледь не воюючи між собою як на справжньому полі бою, поки деякі об’єднуються у групи та діють за одне.  

Вони, живучи за прописаним кимось сценарієм та не можуть йти проти, навіть якби хотілося.  

Надія на власне Я гасне з кожним подихом та змушує душу миритися з програшами битв.

Чи можна взагалі щось змінити?