Кінець Історії

Кінець Історії

                                                                “We live our life in fever…”

(Iron Maiden «Fear is the Key»)

Пришельцы похитили семью украинцев и рассказали о будущем землян!

Инопланетные похитили семью украинцев, предлагали свинг и рассказали о будущем землян! «Я приревновала мужа к инопланетянке. Начала кричать, чтобы они это прекратили».

Целая семья из Ровенской области повстречалась с загадочным летающим объектом. Родители троих детей Ольга и Владимир N  в качестве пленников внеземных существ посетили другие галактики

(З української бульварної преси, 2000-ні роки)

***

Погодьтесь, величезна різниця - прокидатися в казармі або у батьківському домі. Можна, якщо не змушує робота, валятись годинами у ліжку, не поспішаючи снідати, тупо дивитись телевізор, телефонувати подружкам з непристойними пропозиціями,  словом – робити що заманеться. Нехай «душари», мов взмилені коні, галопують плацом, вислуховуючи високолітературну лайку сержанта. Нехай стомлені безділлям «діди» даремно шукають чим розкумаритись, а офіцери вкотре ламають голови, як прокормити свої офіцерські сім’ї. Нехай. Ти вже вдома, і попереду ціле життя. Просте і зрозуміле, особливо, якщо ти народився і виріс у звичайному спальному районі великого міста, закінчив непримітну школу, а потім не менш непримітне ПТУ… Не треба бути пророком, аби спрогнозувати продовження цього славного життєвого шляху. Весілля «по зальоту», робота на СТО, багато алкоголю, і так до самого кінця.

Але… але завжди є ймовірність, що станеться щось неймовірне, і все полетить шкереберть…

Вовчик дембельнувся з лав славетних вітчизняних Збройних Сил лише тиждень тому, тож з радістю насолоджувався комфортом. Теплий сортир, гаряча вода, м’яке ліжко і шикарна можливість не виконувати тупі накази… дивно, як мало треба людині для щастя! Що ж, настрій був пречудовий, як на ранок понеділка. Навіть незважаючи на те, що напередодні Вовчик трохи посидів з друзями та пляшунею (чесно кажучи, навіть не з однією), не боліла ані голова ані решта тіла. Пити, щоправда, трошки хотілося, але така вже звичка у нього була з дитинства – пити зранку воду. Мама привчила – «…це весь твій організм з середини вмивається…». Смішно.

Вовчик вставати не поспішав, і просто лежав у ліжку, розглядаючи стелю. Нічого цікавого, втім, там не знайшлося. Дивлячись на неї було зрозуміло лише одне – її дуже давно не білили. Павуків, що розвісили свої сіті по кутках це мало обходило.

Десь під ковдрою забурчало. Вовчиків шлунок, що за півтора роки звик харчуватися у певні години  вирішив нагадати про себе.

• Мама! Ма-ма! Ти вдома? – покликав Вова, але відповіді не почув.

Вовчик прислухався до того, що діється у квартирі. Десь нявкнув кіт. На кухні радіо, перебиваючи перешкоди, намагалося передати вкрай потрібні новини. У ванній плямкав кран. Батьків не було чути. Вовчик зрозумів, що вони вже пішли хто куди на роботу… тож пожерти приготувати нікому… й доведеться таки вставати і йти на кухню.

Лінощі – двигун прогресу.

Приблизно ще кілька хвилин Вовчик не вставав з ліжка і думав, як ото було б круто… якби вигадали якихось роботів… які б приносили жратву, воду… прибиралися в хаті... Що ж, якби Вовчик був яким-не-яким винахідником, може й була б з його мрій якась користь, але все ж-таки довелося вставати, та шкандибати на кухню.

Тут все було як і до призову – замизганий лінолеум, холодильник «Мінськ», плита «Донбас», та якимось радянським дивом вихоплена тридцять років тому румунська стінка. Від її колишнього шику, щоправда, не лишилося нічого – дверцята відвалювались, всередині знаходились лише  порожні коробочки з-під кави та дешеві макарони, а стінки колись престижного гарнітуру були пописані, мов графіті, олівцем від тарганів. Начебто він допомагав, але, не зважаючи на китайську хитрість, підлогою, стінами та стелею нахабно крокували жирні прусаки.

Вовчик побачив на плиті засмалений чайник і на секунду замислився – наварити чаю, чи напитися просто так.. Вирішив не напружуватись і посьорбав з носика. На місце чайник вирішив не ставити, а жбурнув просто у рукомийник. Здається при тому розбив щось скляне, наче гранчак. Вова поморщився від різкого звуку і глянув у невеличке тріснуте дзеркало на стіні біля рукомийника. Звідти дивився трохи пом’ятий хлопець років двадцяти-двадцятидвох, русявий, коротко стрижений, з типовим дембельским чубом… Жодної особливої прикмети, окрім горделивої наколки на грудях – «ДМБ – 20....»

Вовчик почухав стрижену потилицю і вирішив щось поїсти. Вибір їдла у допотопному холодильнику був мізерний – позавчорашній борщ, консервація, яйця, літрова пляшка «Чернігівського». Вова знову пішов шляхом найменшого спротиву та поснідав холодним борщем, запиваючи «перше» дешевим пивом – бо як не крути, треба ж було «збирати раму».