Кінець історії

Під тим самим небом і сонцем, де нового нічого немає, прибув на вокзал потяг, змучений марудними краєвидами та повсякденними поїздками. І почали виходити одноликі в сірих костюмах. Не маючи ні кохання, ні страждання, вони крокували до своїх домівок, здіймаючи пил під ногами та дихаючи сухим, холодним повітрям. Здавалося, що ось-ось вони завмруть і перетворяться на статуї — так поглинало їх це тихе й бездиханне місто. Воно перемелювало людей, створених за образом і подобою Божою, а потім формувало з них людей за образом і подобою заводською. І щойно розчинився натовп між будинками, а пил осів і задрімав, з останнього вагону показалася тростина, нога в старій, але начищеній туфлі, а за нею — весь Інокентій у злегка пом’ятому після сну піджаку. Він ступив на перон, наче самогубець на край мосту, одягнув капелюх і глибоко вдихнув, розуміючи, що вже тут немає того запаху сакрального, у якому йод переплітається з коханням, а спогади стають реальністю, і знову просить Діана Інокентія купити червоне «Мальборо». Діана — вона подарувала йому найпрекрасніші роки життя, попри те що вони ніколи навіть не цілувалися. Лише ловили разом метеликів чи цвіркунів та їли варення з троянд, запиваючи тягучим, солоним лікером уприкуску з мандарином, а потім мовчки сиділи, обіймаючись, накинувши ковдру на плечі, і спостерігали за язиками полум’я в каміні. Він оберігав її, як мати своє дитя оберігає. Інокентій закривав рукою кут столу, щоб Діана не вдарилася головою, коли нахилялася поправити улюблену блакитну панчоху; тримав телефон біля її вуха, коли були в неї брудні руки, а вона хотіла потеревенити з подругою; зривав солодкі черешні, бо була вона низького зросту; підносив запальничку, щойно бачив, як вона вставляє сигарету в мундштук, та гладив її бліде, наче тальк, плече перед сном. А вранці прокидався першим, аби відчути нотки сонного кохання й приготувати сніданок. Він заварював солодку каву з молоком, робив бутерброди зі смальцем, приносив це в постіль і лягав поруч, милуючись її неквапною трапезою. Щоразу Інокентій дивився на неї ніби вперше — так само як того дня, коли проходив повз шкільне подвірʼя, і запала йому в душу та дівчинка в блакитних панчохах і з такими ж блакитними очима; вони нагадували колечка з топазами, що носила його мати, збираючись до театру. Інокентій закохався в неї, як писав Платон у своїх трактатах. Спостерігав за нею тільки здалеку крізь запітніле вікно дешевої їдальні, боявся підійти ближче, щоб не осквернити її своєю бідністю і старим пошарпаним одягом. Інокентій був готовий кинути виклик часу й жити доти, доки вони не зможуть подивитися один одному в очі. З’їдався Інокентій та бився, мов риба об лід, бачачи, що Діана дозволяє хлопчиськам торкатися її, дарувати гербарії, булочки з маком або криві картонні сердечка на День Валентина. Через кілька болісних, але водночас приязних і тягучих років, немов той лікер, який вони колись питимуть, Діана, вже навчаючись у коледжі, першою заговорила до нього біля магазину. Він справив на неї враження чоловіка заміжнього, чоловіка багатодітного, котрий заробляє на життя, стоячи днями на базарі, хоча в душі, здавалося їй, він був поетом. «Дядьку, — ніяково запитала Діана, — можете купити мені червоне «Мальборо»?». Це був голос, схожий на шум морських хвиль, на змах крил чайки. Інокентій відмовив би будь‑якому, але не їй. І він купив. І почалася їхня спільна історія. З того часу раз на тиждень вони зустрічалися біля магазину, дивилися один одному в очі та розумілися без слів. Для Інокентія це був важливий ритуал, в очікуванні якого він майже не їв, а пив лише розсіл помідорів, бо після кожної зустрічі почувався ніби з похмілля. Щоб зблизитися ще сильніше, він вирішив і сам курити. Це спрацювало. Інокентій купував червоне «Мальборо», і ходили вони курити за місто до річки, де збудував він низеньку лавку. Там вони мовчали під шепіт дощу, під дзюркіт води, під шурхіт ящірок у траві та сплеск карасів, мовчали під квакання жаб і стукіт дятлів, поки одного разу Діана не зачепила його руку — і почалася вервечка дотиків. Вона торкалася його щетини, шиї, а Інокентій гладив її плече, коліно, поправляв пасма волосся. Спліталися їхні пальці та душі. І розуміли вони, що не полишать одне одного, доки не закриється труна над їхніми обличчями та не потечуть сльози плакальниць. «Я зрозуміла, що ти закохався в мене ще того самого вечора, коли ти проходив повз шкільне подвірʼя», — сказала Діана, взявши трохи смальцю на палець і мазнувши Інокентія по носу. — «Дурненький, ти думав, що я нічого не розумію? — засміялася вона. — Я кохала тебе так само довго». Того ранку Інокентій уперше в житті почув зізнання в коханні. І тягнулися ці ранки, мов вічність, а час зупинявся. Завжди був Інокентій нерухомим, щоб не порушити їхню ідилію. Так само нерухомо через кілька років стояв він на вокзалі порожнього міста в пом’ятому після сну піджаку, намагаючись відтворити по крупинках Діану у своїй пам’яті, але через постійно зайняті або зачинені туалети в потязі звичайна потреба стала владнішою за кохання. Дременув Інокентій шукати вбиральню: тричі обійшов вокзал, запитував у касах, випадково потрапив у бомбосховище, де мало не задихнувся від духу поту. «Напевно, — подумав Інокентій, — тут нещодавно була війна». І побіг він у темряву, у бік мосту, і там, на диво, наткнувся на туалет. Під ногами щось хлюпало, хрустіли пляшки та бляшанки, а очі Інокентія сльозилися від їдкого смороду. Полегшення було таким, що він на мить забув, навіщо приїхав. Інокентій не міг терпіти темряву, тому що раніше вона не давала йому дивитися на Діану, а зараз і поготів — затьмарила навіть спогади. Але він не йшов, не ворушився, щоб ненароком не порушити тишу. До нього почав доходити тремтячий після довгої мовчанки голос, голос людини самотньої. Вона підбирала слова, ніби боялася відмови чи байдужості. Поступово людина смілішала, а голос ставав упевненішим. Про всяк випадок Інокентій заклав руки за голову. Він був готовий до всього: до ножа в печінку, до прохання підкурити чи дати грошей на проїзд, навіть до діалогу про політику, але з Інокентієм завжди траплялося те, чого він найменше очікував. Увімкнулося світло, змусивши Інокентія обернутися та побачити низького дідуся з вусами, що спадали аж до колін, який жував непідпалену цигарку. «Я не курю», — відрізав Інокентій. «Я теж не люблю курити, — усміхнувся дідусь, — я люблю ловити пеленгасів та ставриду». І це було правдою. Він увесь час носив за спиною бамбукове вудилище разом із гальковими пляжами, пірсами та шумним прибоєм. Дідусь виглядав якимось безформним, схожим на воду. Він накручував вус на палець, уважно розглядаючи незнайомця. Інокентій зніяковів — не любив спонтанних знайомств, тим паче вночі, тим паче в туалеті, тим паче з дивакуватими, вусатими дідусями. Але відчувся подих — морський, солоний, і саме він змусив Інокентія залишитися. «Юхимович», — сказав дідусь, простягаючи руку, і вус, накручений на палець, розплівся і знову опустився до коліна. Інокентій також представився та потис маленьку, шорстку руку, подумавши, що таким же шорстким було життя цього дідуся. На запитання Інокентія: «Що ви тут, у біса, робите?», Юхимович відповів: «Людей шукаю. Але все дарма. Їх уже майже немає в цьому місті». Як і шумних базарів немає, де вирувало життя, пліткували бабці, торгувалися скупі та крали помідори безхатьки; як немає музеїв, де пам’ять про пращурів була збережена; як немає галерей із полотнами місцевих художників, та й самих художників немає; як бібліотек немає, якими блукати можна було, ніби лабіринтами; як немає ні поетів, ні музик, ні священників, ні вчителів, ні співаків; як немає п’яниць, картярів, шахістів; як веселок, співів пташок та квітів немає; як пляжів, пірсів, рибалок; як моря немає — безмежного, шумного, улюбленого Юхимовичем. Він був одним із перших, хто почав жити в цьому місті. Якась невидима сила показала йому шлях праведний до великої води після того, як провів він сорок днів у пустелі, не ївши й не пивши. Людей тут було з горобину душу, але кохання непорушне променіло від них. І почало місто розростатися та розквітати. Але чим більше тут народжувалося людей, тим більше місто віддалялося від свого первісного, райського вигляду. Воно ставало менш впізнаваним для Юхимовича. І жалкував він, що не зміг упоратися із самопроголошеними президентами, метою яких було вбити море та останніх праведників. Юхимович хотів уберегти хоч крапельку людей, хоч крапельку моря солоного. Він приходив на пірс, ніби грішник на сповідь, та довго говорив із морем пошепки. І пошепки воно йому відповідало й підказувало, що потрібно шукати тих, у кого ще є світло в очах, та завести їх в утробу землі, де зможе нове життя народитися. Потім він почав збирати рибалок, гуляючи пляжем, та казав їм: «Ви рибу ловите, тож зможете й людей ловити». Красномовними вони ніколи не були: знали тільки, як рибу патрати, тому відмовлялися, думаючи, що Юхимович — звичайний дурилюд. Але після того, як він запалив сірник під водою, і вони побачили це диво, рибалки пішли за ним і шукали людей у місті. Проповідували, що вода — це найкраще з усього. І вирішили прокопати тунель під морем, де ховали людей, у яких ще не згасло кохання. І цим тунелем пробирався Юхимович з Інокентієм. Юхимович підсвічував дорогу незгасаючим сірником. У присмерку гуляв ефірний вітерець, носячи за собою йодований запах крізь роки, а на стінах виднілися плями солі та сліди від рук. Під ногами шаруділи пожовклі сторінки книг. Деінде по дорозі траплялися давно погаслі вогнища, келихи з-під вина, флейти, гітари. І тяжку цю ношу спогадів ніс Юхимович до останнього острівця людей, де ще жевріли справжні душі. Він привів Інокентія до кінця тунелю та відчинив невеличкий люк, через який Інокентій ледве проліз: мав не найспортивнішу статуру. Він трохи вимастив піджак та штани, але не звернув на це уваги. Вони опинилися у вузькому провулку. Попереду світився глиняний, облущений будиночок. Юхимович називав його «прибережним», хоча ніякого прибережжя там уже не було, а навкруги стояли височенні будинки — по двадцять поверхів угору. Над входом висіла дощечка, на якій було вишкрябано: «Шинок». З комина йшов дим, переливаючись у місячному сяйві, та чути було гомін крізь щілини у дверях. Усередині горіли гасові лампи, що ледве освітлювали столики, за якими сиділи старці. Вони розривали й поїдали дикого кабана та запивали вином із келихів, постійно протираючи вуса: час від часу по них стікали краплі вина. По стінах плелася виноградна лоза й висіли два портрети: володаря, чий оракул був у Дельфах, та сина бога річкового з арфою в руках. І грала музика мовою, зрозумілою тільки пожильцям, яку вони перейняли в моряків, коли ті припливали в порт та навідувалися сюди. Дідусі сьорбали, чавкали та курили люльки. Пахло запашною кашею, смаженою дичиною, легким перегаром і застоялим потом: ніхто з них не мився вже багато років, бо милися вони тільки в морі. «Добридень», — сказав дебелий, чорний мов ніч бармен Аджамбо, ледь помітний у напівтемряві шинку, та зняв капелюх, і з-під нього вискочила жаба. «Добридень, — відповів Інокентій і відскочив, побачивши жабу біля ніг, — але вже вечір, навіть ніч». «Ніч тільки у твоїй голові, — Аджамбо ковтнув вина, — а в мене день. Мені завжди світить сонце». Жаба пострибала між столиками. Жаба, яка задушила не один десяток людей. Жаба, яку носив за пазухою хлопчик у тунелі та вряди-годи лякав нею друзів. Маріан — він був найменшим, кого привели рибалки. Він знав усі мови світу, серед яких були мови птахів, плазунів, мови квітів, неба, сонця та мова жаб. Через це він не боявся бути задушеним, бо розумівся з ними навіть краще, ніж із людьми. Юхимович любив його як сина рідного та читав йому міфи, легенди, сказання — усе, чим обросло море за довгий час свого існування. Він хотів залишити наступника, щоб той поніс за собою шум хвиль до наступного покоління, навіть якщо моря вже не буде. Юхимович приносив йому рідкісні книги, давав смачнішу їжу, тепліші ковдри та одяг, приводив його на пірс уночі та навчав говорити з морем. «Усе, що з моря прийшло, назад у море й повернеться», — казав йому Юхимович. І прийшов із моря, а точніше приплив із моряками на кораблі Аджамбо; після всього пережитого він дивився на Інокентія як на потенційну небезпеку, бо хтось новий у місті (як колись і сам Аджамбо) несе щось страшне та смертельне із собою. Його коріння тягнулося з Африки й робило велике коло через Латинську Америку, де він прожив чималу частку життя, де навчився читати та писати, але ніколи не забував нічних вибухів в Атлаських горах, біля яких жила його бабуся — саме вона навчила його стояти на одній нозі, випасаючи овець, коли навкруги було багато змій та скорпіонів. Він і досі, відчуваючи небезпеку, зрідка ставав на одну ногу. І саме бабуся, щойно дізналася, що народився він надвечір, нарекла його Аджамбо. Подейкували, що він пив мескаль із самим Габріелем Гарсіа Маркесом і навчався писати вірші в Борхеса. Юхимович завжди сміявся із цього й говорив, що генії недосяжні для такої доброї та дуркуватої натури. Щойно побачив Аджамбо берег міста на горизонті, відразу зрозумів — це той самий дім, який він шукав усе життя. І привіз він із собою банани, а разом із ними й бананові війни. Для тутешніх війна була чимось нечуваним і небаченим. І люди захворіли на неї. Симптоми були настільки тяжкі, що виготовлення зброї за лічені дні дійшло від палиці до автомата. Ця кошмарна чума швидко розповзалася містом. Шпиталі були переповнені, а лікарів ставало все менше. Запах пороху, крові та гнилі — ось із чого складалося місто. Аджамбо картав себе та вовком вив, хотів уже застрелитися чи втопитися, бо не міг перенести свою провину за те, що приніс горе в місто, хоча хотів принести райський фрукт. «Будь вони прокляті, ці банани!» — заволав Аджамбо одного дня, ідучи вулицею, встеленою тілами, над якими роїлися мухи. І почав зрубувати бананові дерева, збирати банани, розсипані деінде, відбирати їх у продавців на базарі, красти з домівок, а потім викидати в море. І після того, як не залишилося і сліду від бананової хвороби, плакав Аджамбо сорок днів і сорок ночей та просив пробачення у свого африканського бога. Але не схвалював його дій Юхимович. Таємно він покладався на ці війни й думав, що вичистять вони місто, і залишаться тут тільки справжні люди. Проте війна не обирала й не поділяла людей, і забрала із собою Маріана, бо зрозумів він перед самою смертю, що з усіх мов не знав лише мови війни. Крики, постріли, дух бананів та відголоси веселого хлопчиська, який із цікавості вирішив вийти в місто, — усе це відчувалося в тунелі. Навіть краплі моря, що просочувалися крізь ґрунт, стали червоними, мов вино, яке пив Юхимович, поглядаючи то на Інокентія, то на Аджамбо. «Ех, останні години», — пробурмотів Юхимович. «Про що це ви?» — стривожено запитав Аджамбо. «Про життя, мій милий негрику, про життя». «Ви що це, збираєтесь того вже? Коні двинути?» Юхимович зробив ковток та відповів: «Закінчується час людини в цьому місті». Якийсь дідусь вигукнув з-за столу: «Час, Юхимовичу, закінчився ще тоді, коли закінчилося море». «А знаєш, — говорив Юхимович, навіть не повертаючись до співрозмовника, — може, воно й на краще. Треба було б тунель засипати піском, та сил немає. Але Господь і сам це зробить, якщо він ще не втік із цього проклятого міста». «Якщо має закінчитися мій час, — заговорив Аджамбо, піднявши три підборіддя, — то я прийму це з гордістю!». Саме Аджамбо збудував цей шинок за своєю африканською традицією, вмуровуючи в стіни кістки риб для захисту від злих духів. Тому, вважав Аджамбо, він і простояв дотепер. Але із самого початку над шинком висів Дамоклів меч. Спочатку Аджамбо там жив зі своєю дружиною Катериною. Познайомився з нею випадково на ринку, коли зачепив її кремезним плечем, а та впала й розлила бідончик із молоком, що потекло струмками поміж натовпу та зманило всіх кішок міста. Відразу ж Аджамбо схопив Катерину на руки. Вони подивилися одне одному в очі та зрозуміли, що ці дві хвилини — це занадто довго, щоби бути одягненими, коли кохання таке палке. Він стрімголов відніс її в темний закуток, зняв із неї легеньке плаття, з-під якого вилетіли сині метелики, та весь поринув у неї. Для них не було ні вчора, ні завтра — був лише цей день і, здавалося, він тягнувся вічно, і вічно вони кохалися, як вічно жило море в серцях їхніх, а метелики прикривали це дійство від очей сторонніх. Але від тих гарячих тіл линула така нестямна пристрасть, що, потягнувшись вулицями, змусила інших закоханих займатися тим самим просто посеред люду. То був останній спалах кохання в місті. Зараз таке тяжко й уявити, бо все зачерствіло й покрилося рутиною, а небо затягнулося димом із заводських труб. І морозом сипнуло в Аджамбо за спиною, коли одного дня прийшла Катерина без обличчя та із засохлими метеликами під спідницею. Потім вона почала являтися в сірому костюмі, а з часом і зовсім забула чоловіка й ніколи більше не показувалася в шинку. Аджамбо залишився сам на сам із трагедією, але з безстрашністю до цієї заводської машини та влади, яку ніхто ніколи не бачив, а чули лише з рупора. Як чув Інокентій гомін шинку і його постояльців. Він потайки роздивлявся кожного, доки очі не зупинилися на зморшкуватому, наче гниле яблуко, обличчі бабусі. Вона курила сигарету в мундштуці. «Червоне Мальборо», — подумав Інокентій. Він відрізняв цей дим серед сотні інших. Магазин, лавка, річка, бліде, наче тальк, плече — промайнули картинки в голові. Він засунув руку в сумку та міцно стиснув горнятко з прахом Діани, з тим останнім ранком, коли він, як завжди, ніс у спальню солодку каву з молоком і бутерброди зі смальцем на таці. Відчувши, що кудись зникло в домі кохання, Інокентій упустив сніданок на підлогу й підбіг до Діани. Він боязно, тремтячи, поцілував її в чоло. І на мить завмер, майже наважився на перший поцілунок у губи — але було пізно. Вона зав’яла, наче квіти без води в поганої хазяйки. Інокентій узяв її тоненькі пальці, які ледве ворушилися, і відчув холод, холод, що буває на зимовому пляжі, холод, який приносять хвилі з інших континентів. Тремтяча рука крутила телефонний диск, щоб викликати чи то лікаря, чи то священника. Той прибув аж через годину — болючу, нестерпну годину, протягом якої Інокентій виплакав усі сльози. Старенький та круглий чи то лікар, чи то священник зайшов до квартири й, не роздягаючись і не роззуваючись, відразу пішов у кімнату до Діани. Він дістав із валізи гранчасту склянку й підніс до рота помираючої. «Подихайте», — сказав він. Діана ледве зробила два видихи. Чи то лікар, чи то священник забрав склянку й понюхав її всередині. «Її вбила відсутність хвиль за вашим вікном», — відрізав він і пішов геть. Інокентій розгледів у Діані останнє бажання — розвіяти її прах над морем, бо ніщо так не буває схожим на людину, як її смерть. Інокентій ще довго сидів на одному місці, сохнучи від печалі та дивлячись на мертве тіло, але, зібравши всі піщинки кохання, які він зумів віднайти в душі, кремував Діану, пересипав прах у горнятко, поклав у сумку й вирушив на пошуки хвиль, таких, які було видно в очах коханої в останню мить життя. І привели його пошуки в це місто, але даремно — давно вже було знищене тут море. А єдине, що залишилося живим, — це давній будиночок із кістками риб у стінах і химерними людьми за столиками. «Гей, Юхимовичу! — вигукнув один із них. — Що ти з тим вудилищем тягаєшся? На смітнику йому давно вже місце. Ти тут уже навіть жаби не впіймаєш». «Ти б краще, — відповів Юхимович, — за життям своїм стежив, а не за моїм вудилищем». «Ти ба, який діловий! Життя в мене вже давно немає — не бурчи. Тільки цей столик у шинку й ковток вина. Усе, що від життя залишилося». Повітря в шинку стояло тяжке та сперте, ніби згусток часу, застиглий у келихах із вином та потрісканих стінах, у гасових лампах та виноградній лозі, застиглий у думках та кожній фразі, сказаній тут. На мить стало тихо, ніби в кімнаті мерця, навколо якого зібралися рідні. Було чути, як скелети риб просилися на волю і задихалася в диму лоза, як вино, що пролилося із чийогось келиха, капало на підлогу, і від кожної краплі розходилося глухе відлуння. Тьмяніли гасові лампи, як безнадійно тьмяніє людина, коли її покидає кохання. Єдине, що хоч якось тримало шинок — це кремезне, але дуже стомлене плече Аджамбо. Він згадував ті струмки молока на базарі, що стали Летою, куди кануло його життя. І лише провина за війну копирсалася в його серці. А Інокентій досі стискав горнятко й дивився на бабусю, чиє обличчя ставало все далі й тонуло в зморшках, що нагадували тіні хвиль, які на мить зійшлися в гребінь, і з тих хвиль проявилося обличчя Діани. «Дурненький, ти думав, я нічого не зрозумію?» — почулося Інокентію. Він відвів погляд, аби прийти до тями, і помітив, що вуса Юхимовича звисають, ніби до них прив’язали каміння минулого. У тому минулому Маріан говорив із жабою, шелестіли книги, лунала арфа, шепотіло море біля пірса, а тунель ще був «утробою земною», здатною породити нове життя. І не мав сумнівів Юхимович, що все висить на волосині й от-от закінчиться. І ніхто не залишить слідів, ніхто не озирнеться. Інокентій накинув капелюх та вийшов подихати свіжим повітрям. Ніч була саме такою, яка має бути на пляжі, коли сидять там двоє закоханих, дивляться на місячну доріжку на тихій воді, набирають вино в рот та переливають його одне одному через поцілунок. Такими ночами він мріяв подивитися в очі Діані, тій дівчинці в блакитних панчохах. Він дістав горнятко з прахом і заплакав, згадавши те ранкове зізнання в коханні, найцінніші слова, що він чув за все життя. Та в спогади увірвалося мерехтіння ліхтариків, які наближалися до шинку. Інокентій почув перезаряджання автоматів, і забіг усередину. «Там хтось іде сюди з автоматами», — сказав він стривожено. «Це за нами, — спокійно, навіть якось по-філософськи відповів Юхимович, — саме для цього ми тут усі зібралися сьогодні». Через хвилину безликі з автоматами зайшли до шинку, почали обливати стіни бензином та виводити всіх на вулицю. Вони вишикували людей у шеренгу та зняли запобіжники, прицілившись у палкі серця, які через мить поринуть у море, а значить — будуть врятовані.