Кінець історії

«Кінець історії сумний. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям заради чисто абстрактної цілі, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви та ідеалізму, - замість всього цього – економічний розрахунок, безкінечні технічні проблеми, турбота про екологію та задоволення витончених запитів споживача. В постісторичний період немає ані мистецтва, ані філософії; є лище ретельно захищений музей людської історії».

Френсіс Фукуяма «Кінець історії?», 1989 р.

В цей день годі було шукати людину, щасливішу від Густава. Ще б пак – вчорашній студент, нині клерк шведського Міністерства закордонних справ – він не міг і мріяти, що в 35 років, змінить історію Європи. І ось – на всіх сайтах, по всіх телеканалах, на перших шпальтах усіх газет, світові лідери – генсеки ООН та НАТО, президенти США, Франції та Росії, голова КНР, канцлери ФРН та Австрії, королі Великобританії, Іспанії, Саудівської Аравії та його рідної Швеції – зачитують текст мирного договору, звертаючи увагу, що це найкращий документ в історії світової дипломатії. А ж це його, Густава, текст! Текст, що він писав в душному офісі з непрацюючим кондиціонером, під пісні Крістини Агілери та Рікі Мартіна у навушниках та непрасованій сорочці з припущеною краваткою, попиваючи охололу каву з безлактозним молоком та з думками про секс із Сарою. З розуму зійти можна!

Все сталося блискавично. Після провалу першої Всесвітньої мирної конференції, шведський уряд взяв на себе зобов’язання з підготовки та проведення другої конференції, яка мала врахувати та виправити попередні помилки. Міністр закордонних справ залучив у цю роботу все міністерство, поставивши її як найвищий пріоритет. Щотижня відбувалися спільні мозкові штурми, на яких кожен працівник – від міністра, до звичайного клерка, як Густав, могли висловити свою думку та внести свої пропозиції щодо формату проведення конференції та проекту договору, який запропонує Швеція. Не те що б Густав був найбільш ініціативним працівником, але саме в цей період він намагався приударяти за Сарою із сусіднього департаменту, тому йому хотілося показати перед нею свою важливість в настільки глобальній справі. Тому на кожному мозковому штурмі Густав довго й красномовно висловлював свою позицію, яку зазвичай придумував по ходу справи. А головним глядачем цього шоу мала бути Сара. Аж раптом, після чергового такого виступу, міністр запропонував йому написати власний текст. Давати задню ніяк не можна було, тому за тиждень Густав представляв уже повністю власний проект договору. Згодом, на величезне здивування Густава, саме цей проект став основою шведської пропозиції мирної угоди. Та коли після попередніх зустрічей лідерів країн «Великої Двадцятки», було оголошено на весь світ, що шведський проект стане основним під час переговорів на Стокгольмській Мирній конференції, Густав остаточно втратив відчуття землі під ногами – уся круговерть дипломатичних подій, в якій він опинився, здавалася якимось фантастичним сном.  

Тому й нині Густаву важко було позбутися відчуття нереальності, коли він ходив по величезній залі з келихом шампанського, що коштує як його місячна зарплата, та приймав привітання від топ-дипломатів та політиків, більшість з яких, він раніше бачив лише з екрану монітора. До Густава підходив беземоційний голова Китаю, який довго, з однаковим виразом обличчя, розповідав про те, який це мудрий документ. Президент Росії був єдиним, хто не говорив англійською, тому від обмежився тим, що цокнувся з Густавом келихами та тихо сказав щось на кшталт Pozdravliayu. Bolshoe delo sdelali. Президент США по-панібратськи поплескав Густава по плечу, голосно засміявся та мало не на всю залу прокричав: Great job! Молодий король Великобританії цокнувся з Густавом не келихом шампанського, а склянкою бренді, а король Іспанії - келихом червоного вина. Густаву здавалося, що він посміхається до всіх максимально ідіотською посмішкою та рідко вживає інших слів, крім Thanks, sir. Але він на це не зважав, адже відчуття щастя переповнювало його, а випите шампанське надавало сміливості. Мабуть єдині, хто до нього не підійшов, це українці, адже їхня делегація у повному складі поспішно покинула залу одразу після підписання договору, навіть не залишившись на прес-конференцію. Диваки. Але Густав уже забув й думати про них, адже емоції і враження його переповнювали. Уже вечоріло і перші гості почали розходится, але Густаву по-перше, просто не хотілося йти (та й взагалі не хотілося, щоб цей день закінчувався), а по-друге, в якийсь момент він вирішив, що він тут потрійний господар – 1. як швед у Стокгольмі; 2. як працівник МЗС у залі прийомів МЗС; та як... 3. (найголовніше!) автор тексту Стокгольмського мирного договору, що завершив найкривавішу війну ХХІ століття! І так, це він, Густав Йоргенсен! А господар не має йти раніше за гостей – тим паче, потрійний господар. Тому він буде тут до кінця.

Посеред цих приємних думок, Густав відчув коротку вібрацію у внутрішній кишені піджака. Дістав телефон – повідомлення від міністра: «До кінозали. Зараз». Міністр був людиною діловою і часто у термінових випадках писав повідомлення уривчатими словами по ділу, без жодних зворотів. Працівники міністерства знали, що в цьому не було неповаги, лише такий дивний стиль міністра, і давно до цього звикли. Та Густава дивувало інше – чому неодмінно зараз? Що такого термінового може бути уже після підписання угоди, коли закордонні делегації насолоджуються їжею та напоями в залі для прийомів. Густав закинув телефон назад в кишеню та пішов в сторону ліфта. Кінозалою в міністерстві називалось спецільне підвальне приміщення, в якому знаходився великий екран. На ньому відбувалися закриті презентації, та покази важливих відеоматеріалів та прямих ефірів, пов’язаних з роботою міністерства.

• Швидше, сідай! – без церемоній сказав міністр Густаву, щойно той увійшов до кінозали. Окрім міністра, в приміщенні сиділи усі його заступники, керівники департаментів та деякі працівники рангом нижче. Густав сів на одне з вільних місць і міністр крикнув в сторону проектора, – починай!