III. Подарунок

Олексій зайшов до кабінету шефа, як завжди вдягнений в худі та рвані джинси, розпливаючись у посмішці, наче вісник, що приніс гарні новини.

— В нас вийшло, Яне Дмитровичу, хоча й місяць не пройшов! Скоріш подивіться на рейтинг.

Ян відкрив сторінку зі списком найпопулярніших ігор та побачив гру «Битву Громовержців» на першому місці.

— Не обдурила Оксана Ігорівна, спрацювала її стратегія. Що ж, вітаю нас Олексію, з перемогою! Класна гра вийшла. До речі ти встановив її собі?

— Ні, Яне Дмитровичу.

— Чому?

— Часу немає грати, — відповів Олексій та подивився у записник, який витягнув із кишені, — маю вам сказати, що сюди півгодини тому, коли ви були на зустрічі, приїздила Поліна.

— Невже? Що казала?

Хлопець майже перейшов на шепіт.

— ….не розібрав, здається вона була чимось незадоволена.

— Я нічого не розчув. Ти можеш говорити голосніше.

— Вам краще подзвонити їй.

Ян взяв у руки телефон.

— Можеш бути вільний.

Помічник зник за дверима і Ян набрав Поліну, але дівчина не зняла слухавку ні з першого, ні з п’ятого разу.

— Сьогодні ніхто не зіпсує мені настрій, — промовив Ян і, відклавши смартфон у бік, дістав із шухляди ковбаски для Сирника та невеличкий подарунок, загорнутий у яскравий шарудящий папір.

Чоловік вийшов з приміщення та опинився на суміжному дворі, де Мар’ян грався з собакою. Хлопчик кидав палицю, а Сирник повертав її, потім все починалося з початку. Побачивши Яна Дмитровича, пес змінив маршрут та, оминувши Мар’яна, підскочив до нього, заходившись тупцювати на кросівках, випрошуючи обід.

— Який нетерплячий, — сказав чоловік і, висипавши курячі крильця на асфальт, опустився на бордюр біля тину.

— Мар’яне, підійди до мене.

Хлопчик відклав палицю та присів поряд з Яном.

— Тримай, цей подарунок для тебе, сьогодні свято.

— Дякую, пане Ян, — Мар’ян обережно взяв у руки кольоровий пакунок, — а яке свято?

— Розумієш, моя гра вийшла в лідери, тож тепер вона найпопулярніша і це потрібно відсвяткувати. Чого чекаєш, відкривай!

— Що це?

— Побачиш.

Хлопчик розгорнув подарунок.

— Смартфон? — запитав Мар’ян, подивившись на Яна, — для мене?

— Так, тепер він твій. Я встановив на нього гру «Битву Громовержців» безкоштовно, тож можеш спробувати. Потім скажеш, сподобалася чи ні.

— Дякую вам, але напевно батьки не дозволять залишити.

— Не хвилюйся, я з ними домовлюся. Не можна тримати дітей вдалі від технічного прогресу.

— Тут і навушники є!

— Авжеж, хлопче. Повний фарш.

Ян Дмитрович показав Мар’яну як користуватися пристроєм та допоміг зареєструватися у грі.

— Сину, повертайся додому, — покликав батько, — обід стигне.

Хлопчик підхопив свій скарб та ще раз подякував сусіду.

— Мар’яне, — навздогін гукнув Ян, — тільки не грай більше двох годин на день, добре?

— Так, пане Ян.

Наступного дня Ян Дмитрович Побачив як Мар‘ян сидить на бордюрі у навушниках зі смартфоном у руці, вільною рукою кидаючи Сирнику палицю.

— Привіт, малий. Що робиш?

— Доброго дня, Яне Дмитровичу. Граю у «Громовержців».

— І як тобі? — запитав чоловік, присаджуючись поряд.

— Подобається, думаю до вихідних отримаю двадцятий левел.

Ян подивився на хлопця.

— Ти ж не граєш більше домовленого часу?

— Авжеж, ні.

Мар’ян кинув палицю собаці, не відводячи очей від екрана телефону.

— Дивіться, Яне Дмитровичу, який мені скін випав. Набив собі три сундуки, з яких отримав чотириста шістдесят монет, тож купив ще й танок.

У дворі заграла музика і грізний троль на екрані почав рухатися під ламбаду.

— Кумедно, — сказав хлопець і покотився зі сміху.

Ян засміявся слідом.