I. Розмова з Мар’яном

Шістнадцятого червня 2021 року гра «Битва Громовержців» увійшла у десятку лідерів.

Через декілька хвилин після цього до кабінету увійшов власник компанії Ян Дмитрович. То був чоловік років тридцяти, середнього зросту, з темно-русявим волоссям. Весь його вигляд випромінював впертість та рішучість. Такою наділені люди, які вміють ставити цілі та досягати їх, незважаючи ні на кого.

Його зустрів єдиний працівник Олексій, худорлявої статури хлопець, з блакитними очима, кмітливий та доброзичливий. В коло його обов’язків входило майже все: відправка кореспонденції, реклама в мережі, дзвінки інвесторам та готування кави. Ян економив на оренді та комп'ютерній техніці, тож всі інші співробітники: програмісти, дизайнери та бухгалтер працювали віддалено.

— Олексію, підготуй до середи програму дій, направлену на популяризацію гри.

— Так, Яне Дмитровичу, — відповів хлопець, уважно вдивляючись в суворе лице шефа.

— Нам треба посунути компанію ФайнЛаб з першого місця.

— Але ж... вони вже давно на ринку.

— І що мені з того? Знайди спосіб.

Ян розвернувся та вийшов з кімнати.

— Бажаю вам гарно відсвяткувати підняття у топ, — навздогін крикнув Олексій, піднявшись зі стільця та накручуючи шнурок від худі собі на палець.

На правах хазяїна Ян штовхнув двері та увійшов до свого кабінету.

— Відсвяткувати.., — повторив уголос слова підлеглого Ян та почав перегортати контакти на смартфоні.

Номер бізнес партнера Макса, який був молодший за нього років на п’ять, але мав неабиякий розум та ділову хватку, підсвітився і він натиснув виклик.

— Привіт, бачив рейтинг?

— Так, результат кращий, ніж ми очікували. Мене з самого ранку вже завалили пропозиціями щодо розміщення реклами. Ми у тренді, друже.

— Може відсвяткуємо?

Макс відкашлявся.

— Ні, сьогодні ніяк, справи.

На задньому фоні почулися голоси та жіночій сміх.

— Зрозумів, тоді працюй, не відволікаю.

Ян продовжив гортати один контакт за іншим, поки не побачив ім’я Поліна. На мить зупинившись, він згадав їх останню зустріч і подарунок, через який вона образилася на нього. Хто ж міг знати, що ті колонки були із минулорічної серії. Ян завагався та все ж набрав дівчину, але Поліна скинула дзвінок, не бажаючи з ним розмовляти. Дійшовши кінця телефонної книжки, він сховав смартфон до кишені. Ще трохи походив по кабінету, витяг пакунок із шухляди столу та вийшов на двір.

Арендоване Яном приміщення розташовувалось навпроти п’ятиповерхового будинку в аварійному стані. Всі жителі, окрім сім’ї Марчуків та безпритульної собаки, вже давно покинули його. Здіймаючи пил, з-за повороту виїхав сміттєвіз, газуючи проїхав позв чоловіка по розбитій дорозі, об'їхавши велетенську яму посеред вулиці.

На гарячому асфальті хлопчик білою крейдою малював корабель, а кудлатий пес з рудою шерстю на голові та чорною на спині крутився біля нього, висолопивши язика. Не встиг Ян підійти до них ближче, як собака завиляла хвостом та кинулася до ніг.

— Тримай, Сирнику, — сказав він, широко посміхаючись, — приніс твої улюблені ковбаски.

Пес облизав йому руку та заходився частуватися гостинцем.

— Доброго дня, пане Ян, — озвався хлопчик, з надією дивлячись на пакунок. Чи не приніс їх сусід щось і для нього?

Чоловік присів на бордюр та дістав коробку цукерок.

— Пригощайся, Мар’яне. Сьогодні святкуємо маленьку перемогу.

Хлопчик відклав крейду, витер руки об шорти та підійшов до Яна Дмитровича, який махав рукою в знак привітання батьку Мар’яна, що приглядав за сином через вікно кухні. Квартира Марчуків розміщувалася на першому поверху і мала замість скляних вікон — дерев’яні. В літню пору їх відчиняли, щоб дивитися за сином і заразом менше платити за світло.

— Дякую, — сказав Мар’ян, — цукерки смачні. Мені подобаються їх обгортки.

— Чим саме? Мабуть яскравими кольорами?

— Вони шарудящі.

— Знаєш, Мар’яне, сьогодні моя гра зайняла десяте місце серед тисяч інших.

— Це добре?

— Авжеж.

— Чим?

— Ха! Тепер я зможу заробити багато грошей.

— А для чого вам стільки грошей?

Ян задумався, роздивляючись малюнок на асфальті.

— Я зможу купити собі все, що захочу, наприклад, корабель. Або полетіти в іншу країну, побачити як там живуть люди, придбати нову машину… та багато чого.

— Мій тато каже, що треба приносили людям користь. Все що ви назвали — це тільки для вас одного.

Чоловік змінився в лиці та, зім`явши порожній пакунок, кинув його у смітник.

— Твій тато багато чого не розуміє в житті.

— Чому?

— Сам подивись, в яких умовах ви живете? Розбита квартира, борги за опалення, а з іграшок у тебе лише крейда, яку ти знайшов на вулиці. Ти вважаєш це правильно? Ось до чого призвели принципи твого тата. Замість того, щоб знайти прибуткову роботу, він вчить дітей безкоштовно.