Дзеркальце скажи ...

Гончаки вже вибивали останні тріски з дверей, а їхнє дихання отруювало повітря сирим смородом могили. Аліса притиснула долоні до холодного скла. Її голос розітнув тишу вежі, ставши чистим і незламним:
​-Дзеркальце світле, правду скажи,
Все, що приховано, мені покажи.
​Хто ж то кохає і вірно так жде?
Хто мене кличе і в снах моїх йде?
Хто ж усе жде, і жде, і чекає,
Та що він чекає - нікому не скаже?
​Вона обернулася до Моргана, чиє обличчя в синьому полум’ї здалося їй рідним і водночас чужим. Останні рядки вона майже вигукнула, вкладаючи в них усю силу свого серця-
​Той, хто все бачить і все навкруг чує,
Та сам він не вірить, що досі ще дихає.
А раз він вірить — значить, він дихає,
А раз він дихає — значить, він бачить!
Та тільки те, що бачить він — не чує!
​Щойно останнє слово злетіло з її губ, дзеркало спалахнуло білим сяйвом. Поверхня скла пішла хвилями, наче вода, і з глибини вирвався срібний вихор. Він ударив у двері, спопеляючи Гончаків на місці - вони розсипалися сірою сажею, не встигнувши навіть скрикнути.
​Морган схопився за груди. Його мертве око на мить заплющилося, а коли відкрилося — воно було живим. Карим, теплим, сповненим болю і надії.
​- Ти... ти змусила порожнечу говорити, - прошепотів він, дивлячись на свої руки, які більше не були холодними. - Твій вірш розірвав кайдани цього світу. Тепер я не просто бачу тебе, Алісо. Тепер я чую, як б'ється твоє життя.
​Дзеркало почало тріскатися, але не розсипатися. Кожна тріщина стала золотою ниткою, що вказувала шлях крізь темні вулиці міста.
​- Тримайся за мене! - крикнув Морган, вихоплюючи меч. — Поки твоє слово ще горить у повітрі, ми маємо вийти з цього проклятого Остиуму!