Згадай хто ти є!

Аліса побачила, як пальці Моргана на руків’ї меча розслабилися. Його живе око почало затягуватися тією ж сірою пеленою, що панувала навколо. Він не просто здавався - він погоджувався. Спокуса вічного спокою, де ніщо не болить і не тліє, була для нього сильнішою за будь-який бойовий клич.
​- Моргане, ні! - вигукнула Аліса, але він її не чув. Його погляд був прикований до дзеркальної поверхні, де смерть обіцяла йому тишу.
​Вона зрозуміла слова тут не допоможуть. Потойбіччя живилося порожнечею, а отже, їй потрібно було щось протилежне. Щось настільки живе, щоб воно обпекло цей холод.
​Вона кинулася до нього і схопила його за мертву, холодну руку. Морган здригнувся - ніхто в цьому світі не торкався його з теплотою. Аліса заплющила очі й викликала в пам’яті свій найнасиченіший спогад. Не той, де мама кличе її, а той, що належав лише їй.
​Сонце. Липневий полудень. Вона сидить на самому верху старої черешні. Сік ягід зафарбував пальці в яскраво-червоний, майже фіолетовий колір. Кора дерева шорстка і гаряча під долонями. Вітер приносить запах пилу, розігрітої смоли та свободи. Це відчуття життя, що пульсує в кожній клітині, коли здається, що ти можеш злетіти.
​- Дивись на мене! - наказала вона, передаючи йому цей образ. - Не на них! На мене!
​Вона притиснула його руку до своєї щоки. Її шкіра була гарячою, а серце в грудях калатало, як загнаний птах. Це було чисте, концентроване життя.
​Морган різко вдихнув - так, ніби його щойно витягли з крижаної води. Його мертве око спалахнуло синім полум’ям, але цього разу не холодним, а лютим. Образ черешні та сонячного світла пронизав його темряву, як розпечена голка.
​- Сонце... - прохрипів він.
​Він рвонув руку назад, розриваючи контакт із дзеркальною потворою. Меч у його руці загудів. Одним широким помахом Морган розсік повітря перед собою. Синя дуга світла вдарила по поверхні озера, і дзеркало розлетілося на мільярди дрібних осколків, що перетворилися на звичайний дим.
​Крики тисячі голосів стихли. Залишився лише важкий подих Моргана та шелест сірого піску.
​Він стояв, схиливши голову, і його жива рука все ще тремтіла. Потім він повільно повернувся до Аліси. У його погляді більше не було іронії. Там був страх - справжній людський страх перед тим, що він щойно ледь не зник.
​- Ти... - він запнувся, дивлячись на дівчину так, ніби бачив її вперше. - Ти не мала цього робити. Це небезпечно...віддавати своє світло таким, як я. Ти могла згаснути разом зі мною.
​- Але не згасла, - Аліса випрямилася, відчуваючи дивну легкість, попри втому. - Ми обоє тут.
​Морган мовчки вклав меч у піхви. Його мертва рука тепер виглядала трохи інакше - крізь сіру шкіру проступив ледь помітний рожевий відтінок, який швидко зникав, але він був.
​- Ходімо звідси, - коротко кинув він. - Озеро розбите, але шум приверне увагу тих, хто гірший за ілюзії. Тепер я твій боржник, пісочна дівчинко. А борги в Потойбіччі платять кров’ю. Сподіваюся, не твоєю.
​Вони пішли далі, але тепер між ними з’явилася невидима нитка. Аліса більше не була просто вантажем, а Морган перестав бути просто провідником.