Тільки живи

Вони йшли вже кілька годин, хоча поняття «година» в цьому світі було таким же розмитим, як і лінія горизонту. Ноги Аліси грузли в сірому пилу, а кожен крок відгукувався втомленим болем у м'язах, до яких вона ще не встигла звикнути. Це було дивне тіло - сильніше, довше, але зовсім неслухняне.
​- Ти надто голосно думаєш, - не повертаючись, кинув Морган. - Твої думки дзижчать, як рой голодних мух. В цьому світі це небезпечно.
​- Я просто намагаюся зрозуміти, як це можливо, - буркнула Аліса, намагаючись переступити через тріщину в землі, з якої виривався слабкий фіолетовий парик. 

- Десять років... Мама, напевно, збожеволіла. Вона ж бачила, як я просто зникла в піску.
​Морган зупинився так різко, що вона ледь не врізалася в його спину. Він повільно повернув голову, і його мертве око блиснуло холодним сріблом.
​- Для твоєї матері минуло не більше хвилини, - сказав він, і в його голосі вперше почулося щось схоже на жаль. - Час тут не тече, він гниє. Ти впала в складку між світами. Ти росла, поки летіла, бо твоя душа вимагала зрілості, щоб витримати цей тиск. Але там, нагорі... там пісочниця все ще тепла від сонця. Твоя синя лопатка лежить на краю ями. Тільки тебе в ній уже немає.
​Аліса відчула, як горло перетиснув спазм. Ця думка була гіршою за будь-якого монстра: вона стала дорослою, а її світ залишився дитячим. Вона стала чужою для власного життя.
​Вони підійшли до низини, де розкинулася величезна гладінь, що нагадувала озеро. Але замість води там було рідке дзеркало. Воно не відбивало небо — воно показувало фрагменти пам’яті.
​- Дивись тільки вперед, - попередив Морган, перевіряючи, чи міцно тримається його меч. Його мертва рука раптом почала дрібно тремтіти, ніби відчуваючи наближення чогось знайомого. - Дзеркальне озеро живиться жалем. Воно покаже тобі те, чого ти найбільше прагнеш, і забере твою волю.
​Аліса кивнула, але щойно вони ступили на вузьку стежку вздовж берега, дзеркальна поверхня здригнулася.
​- Алісо! Де ти, сонечко? - пролунав ясний, теплий голос.
​Дівчина завмерла. Це був голос мами. Вона мимохіть глянула вниз. На поверхні озера вона побачила не попіл і руїни, а свій старий двір. Там стояла мама, тримаючи в руках склянку лимонаду. Вона виглядала такою справжньою, що Аліса майже відчула запах свіжоскошеної трави.
​- Мамо... - прошепотіла вона, роблячи крок до води.
​- Не смій! - Морган схопив її своєю живою рукою, ривком відтягуючи назад.
​Але озеро вже почало діяти. З дзеркальної гладіні піднялася постать. Це була не мама. Це була істота, зіткана з рваних відображень, з обличчям, яке постійно змінювалося, намагаючись підібрати найбільш болісний образ.
​- Вона хоче додому, Моргане, - прошипіло чудовисько тисячею голосів. - Чому ти тримаєш її? Віддай її нам, і ми повернемо її в ту саму хвилину, в ту саму пісочницю...
​Морган вихопив меч. Лезо засяяло тьмяним синім світлом.
​- Вона не належить вам, - процідив він. Його мертва сторона почала випромінювати холод, від якого трава під його ногами вкрилася інеєм. 

- Вона занадто жива для цього звалища.
​- А ти? - істота засміялася, і цей сміх нагадав Алісі хрускіт скла. - Ти вже наполовину наш. Твоє серце майже зупинилося. Віддай дівчину, і ми дозволимо тобі померти остаточно. Ти ж так цього хочеш, чи не так?
​Морган на мить завагався. Аліса побачила, як його мертве око згасло, а плечі поважчали під невидимим тягарем. Пропозиція смерті здавалася йому спокусливішою за будь-які багатства.
​Аліса зрозуміла - зараз вона може втратити свого єдиного захисника. Не тому, що його вб'ють, а тому, що він сам захоче здатися.