Що це таке?

Останнє, що пам’ятала Аліса з того далекого дня це сонце. Воно засліплювало, відбиваючись від жовтої гори піску в її дитячому відерці. Дівчинці було шість, і вона хотіла викопати тунель до самого центру землі. Вона не знала, що земля іноді сама відкриває пащу.
​Пісок під нею раптом став невагомим, як цукрова пудра. Аліса з криком провалилася в теплу, шорстку порожнечу. Вона падала не секунди, і навіть не хвилини. Вона летіла крізь застиглий час. Кожен метр падіння забирав у неї рік: її коси подовжувалися, дитячі пухкі щоки зникали, перетворюючись на гострі вилиці, а голос, яким вона кликала маму, ставав нижчим і чужим.
​Коли її ноги нарешті торкнулися дна, це вже була не маленька дівчинка, а шістнадцятирічна дівчина в залишках дитячої сукні, що тріснула по швах, перетворившись на лахміття.
​Навколо не було сонця. Лише нескінченна пустеля з сірого, як попіл, піску під небом кольору старого синяка. Вітер тут не освіжав  він приносив запах затхлості та металу. Замість птахів у небі плавали напівпрозорі тіні, схожі на величезних скатів, що шукали здобич.
​Аліса спробувала витерти обличчя, але замість сліз на пальцях залишився сірий пил.
-Не те місце для пісочного замку, чи не так? - пролунав сухий, іронічний голос.
​Вона здригнулася й обернулася. Поруч, прихилившись до скелі, що нагадувала велетенське ребро, стояв Морган. Він виглядав так, ніби сама Смерть почала його малювати, але кинула роботу на півдорозі.
​Одна його рука була живою - засмаглою, з випнутими венами та міцними пальцями. Проте інша була вкрита напівпрозорою синьою шкірою, крізь яку було видно голі кістки та застиглу, чорну кров. Ліва частина його грудей не піднімалася при вдиху - там, де мало бути серце, зяяла порожнеча, затягнута магічним туманом.
​- Хто ти? - Аліса обхопила себе руками, відчуваючи, як холод Потойбіччя просочується крізь шкіру.
​- Я той, хто не встиг впасти так вдало, як ти, - Морган відштовхнувся від скелі. Його хода була дивною: одна нога ступала м'яко, по-людськи, а інша - важко, зі звуком каменю об камінь. 

- Я тут надто довго. Настільки, що половина мене вже стала частиною цього попелу.
​Він підійшов ближче, і Аліса побачила його очі: одне - людське, повне втоми, інше - порожнє, з вертикальною тріщиною замість зіниці.
​- Ти впала дитиною? - він кивнув на її занадто малу сукню, - але прокинулася в світі, де дитинства не існує. Якщо хочеш зберегти ту живу половину серця, що в тебе лишилася,ходімо. НТіні вже відчули запах твоєї свіжої крові.
​Він розвернувся, і його напівмертва рука здригнулася, ніби намагаючись схопити невидимий клинок. Аліса подивилася на свої дорослі долоні. Вона втратила десять років за одну мить падіння, і тепер її єдиним провідником був той, хто вже наполовину належав цій жахливій пустелі.

Морган зробив кілька кроків і зупинився, чекаючи. Його жива рука стискала руків’я старого меча, а мертва — нерухомо звисала, нагадуючи гілку обгорілого дерева.
​- І ще одне, - кинув він через плече, не обертаючись. - Тут, у Потойбіччі, пам'ять  це єдина валюта. Не віддавай її дарма. Якщо забудеш, як пахне дощ або як звучить сміх твоєї матері, ти почнеш сіріти. Спочатку зблякнуть очі, потім затихне серце... а потім ти станеш такою, як я. Або гіршою.
​Аліса подивилася на свої тремтячі долоні. Вона все ще відчувала під нігтями той самий пісок із дитячої пісочниці,останній привіт із реального світу. Вона стиснула кулаки так міцно, що нігті вп’ялися в шкіру. Біль був справжнім. Біль означав, що вона ще жива.
​- Я не збираюся тут залишатися, - твердо промовила вона, і її новий, дорослий голос відлунням прокотився над пусткою.
​Морган вперше подивився на неї обома очима — живим і мертвим. У глибині його людської зіниці спалахнув ледь помітний вогник поваги.
​- Всі вони так кажуть спочатку, - тихо мовив він. - Але Потойбіччя вміє чекати. Воно має цілу вічність, щоб змусити тебе передумати. Ходімо, дівчино. Нас чекає довга дорога крізь туман.
​Вони рушили вперед, дві самотні постаті на фоні багряного неба: дівчина, яка подорожчала за мить, і чоловік, який помирав століттями. А за їхніми спинами пісок повільно засипав те місце, де колись була маленька дитяча яма, стираючи останній шлях додому.