Кінець Царства

Відважний рицар на ім'я Олаф із мечем в руках ступив на підніжжя трону царя-тирана.

— Це кінець твоєї влади над нами!

Моторошний тиран, старий, з виразками на шкірі, червоними очима, та рідким, довгим, сивим волоссям, він підвів зморщені руки та хрипло мовив.

— Тобі не справитися з темною магією, з древніми закляттями смерті, молодий і безрозсудний дурень!

Яскравий спалах, відблиск ранкового сонця на мечі, звук металу. І ось, голова страшного тирана, що десятиліттями катував та зморював древнє царство, покотилася по сходах та по підлозі зали.

Рицар Олаф струсив кров з меча, та підвів його високо вгору. Ранкове сонце, що світило крізь вікна замку, освітлювало локони його волосся.

— Радамаст чотирнадцятий вбитий! Вітаємо нового князя! — донеслось із глибин зали.

Бояри та радники мертвого царя кинулися до трону на чолобиття. Молоді фрейліни щиро усміхалися переможцю дуелі.

Рицар сів на трон та звернувся до канцлера, що стояв поруч.

— Епоха тиранії закінчилася. Тепер справедливість вернеться в наше царство.

Він обвів поглядом присутніх вельмож.

— Двадцять п'ять років я мандрував горами півночі та пустелями півдня, лісами сходу та морями заходу, тікаючи від переслідування. Двадцять п'ять років я готувався до цього дня, до дня, коли я верну честь та гідність у наші краї.

Канцлер опустив голову у знак поваги.

— Вас потрібно коронувати, ваша величносте, — він повернувся до слуги. — Корону сюди. Ми офіційно коронуємо князя, Олафа сорок четвертого, першого із шістдесят другої династії!

— Сорок четвертого? — відгукнувся новий цар, що сидів на троні. — Історія нашого царства... Вона і справді древня... Ну що ж, пора вершити справедливість! Що ви скажете, мої придворні?

— Так, звісно! — відгукнувся канцлер, вдягаючи корону на голову нового царя. — У нас багато справ!

— Записуйте, адже мої слова, відтепер для вас закон! Першим, я зменшую данину, яку мають платити ремісники та кустарі!

Канцлер відкашлявся.

— Кхм кхм... Ваша величносте... В скарбниці царства майже немає грошей. Якщо ми збанкрутимося...

— Так, я розумію, — молодий князь замислився. — Що ж, окладемо даниною лордів Сірвенів та Ковальських! У них занадто багато динарів і так!

— Кхм... — знову прокашлявся канцлер. — Тоді вони повстануть проти вашої влади... Вам потрібно міцно триматися за знать царства, інакше прибічники старого царя знову вернуть собі трон. Боюсь, без данини на ремісників для поповнення скарбниці не обійтись...

Молодий князь впав у тяжкі думи.

Один із бояр відвернув його увагу.

— Ваша величносте! У нас проблема із драконом на кордоні царства! Він вимагає нових жертв!

— Він... Що?

— Старий цар-тиран, він відправляв кожної весни тисячу молодих юнаків та дівчат в жертву дракону.

— Так це старий тиран, ми так робити не будемо! Що можна іще зробити із цим триклятим драконом? Підказуйте!

Бояри мовчали. Зрештою, канцлер мовив.

— Ваша величносте... Навряд чи щось можна зробити.

— А чи ви пробували?

Канцлер на мить замовк, та потім знову промовив.

— Ви не розумієте. Спорядження юнаків та дівчат на жертвоприношення, це дає нашим жерцям дракона десять тисяч динарів в рік. І частина цих динарів йде в скарбницю... Так, звичайно, у нас майже не залишилось молодих людей в царстві... Але без цього, ми станемо боржниками, і жерці дракона вас просто скинуть з трону!

Молодий князь знову впав у тяжкі думи.

Тут інший боярин заговорив до князя.

— Ваша величносте, іще одне! Ремісники та дрібні землевласники, вони давно казали, що хотіли б мати віче. І на цьому вічі казати, як керувати царством, і давати нам поради, як краще. Щоб не одна лиш знать правила царством, і не один лиш князь володів всіма душами, як старий тиран...

Канцлер голосно пшикнув, навіть не давши князю відповісти.

— Іще чого! А що на це скаже знать, якщо князь Олаф на це погодиться? Знать повстане проти такого рішення князя, і скине з трону!

Він повернувся до Олафа.

— Ваша величносте, подумайте! Звичайні ремісники, простолюдини, інша наволоч! Хіба вони знають, як правити царством? Більшість із них не вміє навіть читати! Нашим царством можуть правити тільки ви, ваша величносте, та ті, хто біля вас, у кого благородна кров!

— Їй богу, — мовив боярин. — Легше уявити кінець царства, ніж кінець нашого порядку...

Князь мовчав, тримаючись руками за голову. Сонце стало високо в зеніті, і більше не світило своїми променями крізь вікна замку. Князь та весь його супровід поринули у темряву.

— Ваша величносте, — зрештою мовив канцлер знову. — У вас буде багато недругів серед наших земель. Дозвольте поки навчити вас древній магії для самозахисту...

Так і правив Олаф сорок четвертий, і князівство жило далі. Одні люди заміняли інших серед придворних у замку. Старий канцлер помер, і на його місце прийшов інший талановитий вельможа, а князь все старів і старів на троні. Він наказував своїм підданим збирати все більше данини, все більше жертвоприношень для дракона. Древні, знатні сім'ї лордів все багатіли й багатіли, а простий люд все біднів і біднів. А князь, уже старий, побоюючись повстання, тим часом закутав своєю темною магією все царство в іще більшу деспотію.

Аж ось, тридцять років опісля.

Відважний рицар на ім'я Сімен із мечем в руках ступив на підніжжя трону царя-тирана.