Глава 2

Ранок настав не з мелодійного дзвону токійського будильника, а від того, що Міка змерзла до кісток. Вона розплющила очі й хвилину дивилася на незнайому дерев’яну стелю, поцятковану темними сучками, які нагадували химерні обличчя. Спина нила. Тонкий бабусин футон, розстелений прямо на татамі у вітальні, виявився слабким захистом від холоду старої мачії. Дощ припинився, але залишив по собі густу, крижану вогкість, яка просочилася крізь щілини будинку. Десь надворі хрипло крикнула ворона, а потім почувся ритмічний звук: шух, шух, шух, хтось із сусідів вже підмітав мокрий асфальт. Міка сіла, кутаючись у ковдру. Її дихання перетворювалося на ледь помітну хмарку пари. У квартирі в Токіо клімат-контроль автоматично вмикався о сьомій ранку. Тут єдиним джерелом тепла була вона сама.

— Добре. Спочатку кава. Або хоча б чай, — пробурмотіла вона потрісканими губами, змушуючи себе вилізти з-під ковдри.

Натягнувши поверх светра ще одну кофту, Міка почовгала на кухню. Це було вузьке, темне приміщення в глибині будинку, де пахло застояною водою і соєвим соусом. Вона знайшла старий, потемнілий від часу металевий чайник, набрала в нього води і поставила на газову плиту. Міка потягнулася до ручки конфорки, повернула її... і нічого не сталося. Тільки тихе сичання газу. Вона завмерла, серце неприємно тьохкнуло. Плита не мала автоматичного п'єзопідпалу. Потрібні були сірники. Міка почала гачкоподібно нишпорити по шухлядах, відсуваючи старі палички для їжі, потьмянілі ложки та пакетики з якимись спеціями, що давно перетворилися на камінь. Нарешті на дні найдальшої скриньки знайшлася напівпорожня картонна коробочка. Вона дістала один сірник. Руки трохи тремтіли – і від холоду, і від ірраціонального страху перед відкритим вогнем. У дитинстві вона якось обпекла пальці об таку саму плиту, і відтоді сучасні індукційні панелі стали для неї порятунком.

Міка черкнула сірником об коробок. Іскра, спалах і вогник миттєво згас від протягу, що гуляв кухнею. Вона спробувала ще раз. Сірник зламався. Третя спроба виявилася вдалою, але поки вона несла тремтячий вогник до конфорки, газ встиг накопичитися. Відбувся глухий пух!, полум'я різко спалахнуло, лизнувши край її розтягнутого рукава. З коротким вереском Міка відсахнулася, впустивши сірник на підлогу, і швидко перекрила газ. Тиша. Тільки її власне важке дихання. Чайник стояв на плиті таким же безнадійно холодним, як і весь цей будинок.

— Гаразд. Без чаю, — видихнула вона, відчуваючи, як до горла підступає знайомий ком токійської паніки. Але тут нікому було показувати свою слабкість.

Щоб хоч якось зігрітися і відволіктися, Міка вирішила навести лад. Будинок стояв порожнім кілька місяців, і тонкий шар сірого пилу вкривав майже всі поверхні. Вона знайшла у комірчині традиційний солом'яний віник хокі: зв'язку жорсткої трави на бамбуковій ручці. Міка стала посеред вітальні, де вчора впали двері фусума (отвір досі закривав брезент, залишений Кендзі), і почала енергійно мести татамі. Це була помилка. Замість того, щоб збиратися в купу, пил радісно піднявся в повітря, утворюючи густу, задушливу хмару, яка заіскрилася у блідих променях ранкового сонця, що пробивалися крізь вікна. Міка закашлялася. Вона замахала руками, намагаючись розігнати пил, але зробила тільки гірше. Очі заслізилися, вона чхнула раз, другий, третій – гучно і зовсім не витончено.

— Якщо ви хотіли влаштувати димову завісу, то вам це вдалося.

Міка різко обернулася, притискаючи віник до грудей, як зброю. У дверях, що вели з ґенкану, стояв Юкімура Кендзі. На ньому знову була робоча куртка, на плечі висіла брезентова сумка з інструментами, а в руці він тримав великий термос. На годиннику, що висів над входом, було рівно 09:00. Він мовчки перевів погляд з розпатланої Міки на хмару пилу, потім на холодну кухню, яку було видно з вітальні, і, нарешті, на зібганий на підлозі футон. Його обличчя залишалося непроникним, але Міка могла б заприсягтися, що в його очах промайнуло щось схоже на жалість. І це розлютило її ще більше.

— Ви завжди заходите без стуку? — запитала вона хрипко, знову чхнувши.

— Я стукав. Тричі, — спокійно відповів він, знімаючи взуття і ступаючи на дерев'яну підлогу. — Але ви були надто зайняті боротьбою з пилом. До речі, ви програєте.

Він підійшов до вікна, що виходило у внутрішній дворик, і одним плавним рухом розсунув паперові сьодзі, впускаючи всередину холодне, але чисте повітря.

— Спочатку відкривають вікна. Потім зволожують старі чайні листя і розкидають їх по татамі. Вони вбирають пил, і тільки тоді його вимітають, — монотонно, як інструкцію, промовив Кендзі. — Віником ви просто переміщуєте бруд з підлоги в свої легені.

Міка стояла, відчуваючи себе школяркою, яку відчитали за невиконане домашнє завдання. Вона опустила віник.

— Я запам'ятаю, Юкімура-сан. Ви прийшли за рамою?

— Так. — Він пройшов до стіни, де вчора залишив зламані двері, і легко підняв важку конструкцію.

Проходячи повз кухню на зворотному шляху, Кендзі на мить зупинився. Його погляд впав на розкидані біля плити зламані сірники і холодний чайник. Він нічого не сказав. Просто мовчки поставив свій термос на край кухонного столу, розвернувся і вийшов з будинку, несучи зламану фусуму так обережно, ніби це була поранена людина. Міка підійшла до столу. Термос був важким. Вона відкрутила кришку, і кухню наповнив неймовірний аромат свіжозавареного зеленого чаю ходзіча з глибокими, карамельно-димними нотками смаженого листя. Поруч, на кришці, лежала запальничка. Звичайна, пластикова запальничка з найближчого комбіні. Міка заплющила очі, вдихаючи тепло, що йшло від термоса. Її горло небезпечно стиснулося, але цього разу вона не дозволила собі заплакати. Вона налила чай у чашку і зробила перший ковток. Він був обпікаючим, гіркуватим і повертав до життя.