Розділ 8

Дванадцяте червня.

— Ти готова? — Павло стискає мою долоню й цілує в лоб. 

Ми стоїмо в нашій квартирі біля вікна. Знову дивимося на зіркове небо. Пройшов рівно місяць з дня, коли я потрапила у майбутнє. За теорією Павла саме сьогодні має відкритися діра в часі, коли я зможу потрапити додому. 

Ми сідаємо в машину й за хвилину вже летимо в сторону метро. Я тримаю його теплу долоню. Проводжу по ній пальцями. Хочу запам'ятати це відчуття. 

Як і минулого разу, ми заходимо до метро о десятій. На платформі порожньо. Коли під'їжджає поїзд, я більше не прошу дозволу залишитися. Цілую Павла й мовчки пірнаю всередину. Молюся, щоб експеримент і цього разу не спрацював. І я вже знаю, що так воно і буде, бо на станції Тараса Шевченка заходить група підлітків і жінка. Цього б не мало бути, якби я сіла в правильний поїзд.

На станції “Майбутнє” як і минулого разу мене зустрічає Павло. Як і тоді він нічого мені не сказав. В його погляді відчувається печаль й водночас радість від того, що я нікуди не ділася.

— Коли наступний раз? — питаю по дорозі до стоянки авто.

— Через рік — дванадцятого травня. Якщо в цей день не вийде, то вже не вийде ніколи.

Я беру його за руку. Мені легше, бо тепер, якби там не було, в нас буде цілий рік.

Пройшов рік.

Я стою біля вікна й притуляюся лобом до холодного скла. Надворі вже стемніло. Нам скоро виходити. Мене розриває зсередини. Я ненавиджу цей вічний незмінний сніг, мінусову температуру, відсутність зелених дерев, трави, співу пташок й смачних, пахучих овочів і фруктів. Сумую за весною, літом, осінню, за різноколірними, пахучими квітами, за свіжим повітрям після дощу й за можливістю носити короткі спідниці. Ненавиджу зиму. Хочу додому. Туди де затишно, тепло. Де живуть знайомі мені люди. Подружка Оля. Я навіть на керівника більше не жалітимуся. Зітхаю. Водночас люблю кожну сніжинку, бо тут живе він. 

Дивлюся як Павло збирається. Він не виказує емоцій. Але я знаю, що йому боляче. Цього разу ми не обговорювати того, що буде, коли я піду або чи можу я залишитися. Це не має сенсу. Я не належу цьому місцю. Я думаю запропонувати йому піти зі мною. Але на це він також не погодиться. Він тут потрібен. Павло ремонтує техніку, всіляке космічне приладдя й допомагає тим людям, які вижили, працювати над порятунком всього людства. 

Коли підходимо до дверей, мені несила стримати сльози. Вони течуть струмочками по моїх щоках, застилають очі. Він обіймає мене, притискає до себе. Мовчить. Цілує в маківку. Все так само мовчки. 

— Не плач. Через два роки ми знову зустрінемося у твоєму часі. І матимемо можливість прожити таке життя, яке хочемо, не розлучаючись.

— Але ти тут залишишся сам… — схлипую. Серце розривається від думки, що моя кохана людина страждатиме. — Пообіцяй, що знайдеш собі когось, — кажу раптом. — Що полюбиш іншу, заведеш сім'ю. Пообіцяй! — Мій голос зривається на істерику, бо я знаю, що це неможливо. Знаю, що він любитиме лише мене й житиме спогадами. 

— Любо, — він шепоче мені на вухо. — Якщо ти підеш сьогодні, моя теперішня реальність буде виключенням, а не правилом. Я матиму шанс прожити з тобою щасливо все життя. Якщо ж залишишся, у нас буде два варіанти — той, де ми зустрілися, але ти загинула через рік після нашого знайомства, і де ми взагалі ніколи не познайомилися. Ти мусиш піти. Заради нас обох.

Я розумію, що він правий. Подумки кляну цей світ, свою долю і фізику. Витираю сльози. 

— Дай мені щось, напам'ять, — прошу жалібно.

Він киває й виходить з кімнати. За мить повертається з фотографією у руках. Простягає мені. Я беру її тремтячими руками. Це наше селфі, яке він зробив кілька місяців тому. Я в капелюсі, він з носом клоуна. Тримаємо два келихи вина. Павло обіймає мене за плечі. Ми посміхаємося, а за вікном іде сніг.

— Якщо я в минулому не повірю тобі, покажеш мені це фото. Я зрозумію, що справді тебе люблю.

Щось стискається в мене у грудях. Важко дихати. Ще більше хочеться плакати від того, що він приніс не спільне фото з тією мною, яка загинула, а спогад саме про Нас. Про ту мене, яка є зараз.

Ховаю фото у внутрішню кишеню куртки. Тримаючись за руки ми сідаємо в машину й летимо до Контрактової площі. Чи ховали ви коли-небудь людину, яку любили, заживо? Я відчуваю, що роблю це прямо зараз. Цього разу він не спускається за мною до метро. Стоїть біля дверей. Спиною я відчуваю його погляд. Підхожу до сходів й востаннє озираюся. Він притулився лобом до скла, як я вранці. Його погляд схожий на те як дивиться вовк чи будь-який інший дикий звір, приречений на смерть у лісі. Він знає про невідворотність того, що буде і просто приймає це. 

Мою грудну клітку пробиває наскрізь тисяча голок. Біль розливається по всьому тілу. Ніяк не показуючи того, що відчуваю, я відвертаюся і йду на платформу. Чекаю на свій поїзд. Людей немає. Нікого крім мене, від чого стає трохи моторошно. В умовах постапокаліпсису розвелося багато мародерів й людей, здатних на вбивства. Сподіваюся, що мене це обійде сьогодні. 

Знаю, що тепер усе вийде. Не знаю чому, просто передчуття. Поїзд запізнюється, як і тоді, рік тому. Нарешті чую характерний скрегіт і гудіння. За хвилину переді мною відкриваються двері пустого вагона. На ватяних ногах заходжу всередину. Сідаю на сидіння. Двері зачиняються й поїзд рушає. Я швидко роздягаюся. У мене вдома дванадцяте травня. Знімаю дуту куртку, чоботи, зимові штани. Натомість дістаю свою коротку спідницю й майку, одягаю босоніжки. Зимові речі запихаю в пакет. Кладу руки собі на коліна й чекаю. 

Нарешті оголошують станцію Героїв Дніпра. Моє серце стукає так, що зараз вискочить з грудей. Я встаю на ноги й раптом бачу карту метро навпроти мене. Героїв Дніпра — це кінцева станція. В очах темніє. Кінцева. Здається я вдома. Мене накриває ейфорія й відчуття, що я випила мінімум пляшку вина. Хапаю пакет й вискакую з вагона. Біжу вверх.