Розділ 5

Ми сидимо на дивані й розглядаємо будівлю на протилежній вулиці. Тисячі вікон світяться у темряві. У кожному вирує своє життя: хороші й погані моменти, сім'ї, діти, кар'єрні досягнення. Чи зрештою все це не важливо, в умовах льодовикового періоду?

— Я тебе любила? — знову питаю, бо не можу повірити, що мені доступне це почуття.

— Дуже. Більше за всіх на землі.

— А ти мене?

— Також більше за всіх.

— Так не буває, — усміхаюся.

— Що поробиш, якщо ми скажено кохали одне одного.

— І я з тобою була щасливою?

— Найщасливішою.

— Як проявлялося моє щастя?

— Ти перевезла до мене Лаврика. 

Я вибухаю сміхом.

— Ну тоді так. Це показник.

Розвертаюся на дивані й лягаю набік. Підкладаю під голову подушку й продовжую дивитися у вікно.

— Досить хороша квартира. Ти багатий?

— Загинуло кілька мільярдів людей. Квартир повно. Було б кому жити. До того ж я лагоджу техніку. Тут у центрі це надважлива професія. Звичайно, космічне приладдя це не те саме, що телескопи чи плазми, з якими працював раніше, але я навчився.

— Бути корисним чудово. — Зітхаю, бо згадую, як почуваюся на своїй роботі — абсолютно зайвою й непотрібною. Людиною, яка ні на що не здатна. — Розкажи мені про нас, — прошу. Я хочу почути щось хороше, світле про своє життя.

— Ну ми любили з тобою обійматися й лежати перед телевізором. Мріяли побудувати свій дім. А ще ти смішно хрюкаєш, коли смієшся. 

— Всі люблять обійматися. А мій сміх ти чув сьогодні, — зауважую. — Ти розкажи щось особисте, тільки наше. 

— Ти хотіла врятувати світ…Ну коли це все почалося. 

— Справді?

— Компанія в якій ти працювала, не бажала давати в борг іншим підприємствам обладнання. І ти, на свій ризик, дозволяла відвантажувати його клієнтам. Бо телескопи та різне космічне обладнання могло допомогти у дослідженнях й врятувати комусь життя. Звісно тебе за це звільнили. 

— Ну звісно, — гірко посміхаюся.

— І ще ти допомагала розселяти біженців, які приїздили з постраждалих куточків світу.

— Справді? — Дивуюся й простягаю ноги. Кладу їх на коліна Павлу. — Я таке робила?

— І ще багато іншого. Ти волонтеркою поїхала до Італії, щоб допомагати евакуювати людей. — Його голос здригнувся.

— І загинула, — закінчую за нього.

— Ти мені звідти телефонувала. Сказала, що любиш і шкодуєш, що не можеш востаннє обійняти мене.

Якийсь час він мовчить. Підіймаю голову. Наші погляди стикаються. Я перевертаюся, беру свою подушку й лягаю головою йому на коліна. Він торкається рукою мого волосся.

Лаврик скрутився поруч й тулиться до мене. 

— А як ти жив після мене? 

— Жив? — перепитує він з гіркотою в голосі. — Хіба виживав. Кілька днів пиячив. Потім почав допомагати людям, як робила це ти. Так поступово налагодив своє існування. 

— В тебе є дівчина?

— Постійної немає.

— А непостійна? 

— Останні кілька місяців зрідка приходить одна.

Не розумію чому, але я ревную. Я зовсім не знаю цього чоловіка, але мені не приємно, що в нього хтось є. Навіть якщо це не серйозно. Зрештою він — моє майбутнє велике кохання. Хоч для нього все навпаки — я вже в минулому. 

— Ти з нею щасливий? 

— Авжеж ні. Я можу бути щасливим лише з тобою.

Від його слів мені стає легше. Водночас відчуваю втому. Надто багато подій та емоцій. Закриваю очі й швидко засинаю. 

Вранці прокидаюся від того, що працює кавомашина. Хвилину згадую де я й підскакую на дивані. Перелякано озираюся. Спиною до мене на кухні стоїть Павло й судячи з запаху смажить млинці. 

— Доброго ранку! Кава готова. Прокидайся красуне, — говорить не повертаючись. — Сніданок буде за п'ятнадцять хвилин. Ванна кімната по коридору і наліво, — він показує рукою.

— Доброго ранку.

Я стаю босими ногами на підлогу, потягуюся. Дивлюся здивовано на кучугури снігу за вікном. Потім на свій одяг. Згадую, що тут зима. 

— Чистий рушник візьми у шафі поруч з ванною, — додає Павло. Він нарешті повертається й дивиться на мене. 

Мені не подобається, коли мене бачать до того, як я приведу себе до ладу й розчешуся, хоч і розумію, що він мене вже бачив всякою. Поспішаю до ванної кімнати. Все майже так само, як в моєму часі. Супер технології сюди ще не дійшли. Хоча можливо вони тут просто не потрібні. Люди в майбутньому нарешті навчилися не розпорошувати свій потенціал й покращувати лише те, що справді цього потребує. Приймаю душ. Коли закінчую, дивлюся на себе у дзеркало. Звідти на мене зиркає бліда і худенька дівчинка з великими блакитними очима. Озираюся. Косметичних засобів майже немає. Відкриваю дверцята шафи за дзеркалом. Полиці порожні, окрім однієї, на якій лежить гребінець для волосся. Мене знову накривають ревнощі. Пригладжую волосся руками, змоченими у воді.

Коли нарешті з'являюся на кухні, там вже накрито до сніданку. Ароматна кава, млинці, мед.

— В кількох будинках відвели спеціальні поверхи для бджіл. Тому мед в нас є. В деяких містечках навіть варення можна знайти. Ми, буває, обмінюємо мед на нього або на інші смаколики.

— Дякую, — поливаю млинці медом.

— У ванні є гребінець, — каже він, дивлячись на моє волосся, — то ще твій лишився. 

— А я думала… — відчуваю як кров приливає мені до щік.

— Що це від інших жінок? Не хвилюйся, крім тебе тут ще жодна нічого не залишала.

Зітхаю з полегшенням.

Коли відкушую шматочок млинця, розумію що справді голодна.

— Це дуже смачно.

— Так, я знаю. Тобі завжди подобалося, як я готую. 

Я ділюся з Лавриком, який вже сидить біля стола й чекає на гостинець. Відразу згадую того, іншого Лаврика, який лишився в моєму часі сам і зараз сидить голодний і можливо переляканий, бо не розуміє куди я поділася й чому не повернулася до нього.

Дивлюся на Павла. Мені дуже не хочеться казати це в голос, але я мушу.