Розділ 4

— Лаврик?! — шепочу ошелешено й вскакую на ноги. — Як ти тут опинився?

Мій руденький натомість притискає вуха до голови й дивиться на мене, неначе привида побачив. А потім з голосним навчанням проноситься через кімнату й заскакує мені на руки. Тулиться своїм маленьким тільцем до моїх грудей. Я беру його голівку, щоб погладити й бачу сльози в нього на очах. Моє серце крається. 

— Нічого не розумію, — підіймаю погляд на Павла. — Що мій кіт робить тут в майбутньому? Ми що знайомі?

Він не відповідає. 

— Ми з тобою знайомі? — повторюю ще раз.

Павло киває. Допиває каву одним ковтком і йде мити посуд.

— Я ж не… — шепочу й осікаюся. — То це я та дівчина, яка загинула під час виверження вулкана?

Він не відповідає. Знову. Якщо чесно, ця його манера розмовляти, а точніше мовчати й ігнорувати мої питання — бісить. 

— Господи, — стаю поруч з ним. — То це ти влаштував, щоб я потрапила в майбутнє і ми зустрілися? 

— Авжеж ні, — каже. — Якби люди володіли такими технологіями, то ми б повернулися в минуле й зробили б все, щоб цієї кліматичної катастрофи не сталося.

— То те, що саме я потрапила в майбутнє тоді коли ти їхав у метро — це просто збіг? Як мені повернутися назад? Я хочу додому!

— Я не знаю! — Павло вимикає воду й роздратовано дивиться на мене. — Ти думаєш мені це все легко? Я п'ять років намагався тебе забути. Змиритися з тим, що більше ніколи не побачу. І от коли нарешті зміг прокидатися вранці, без бажання негайно померти, з'являєшся ти! Ти мене ще не знаєш. Я це можу зрозуміти. В тебе немає причин зараз хотіти тут залишитися. Але через кілька років у всіх нас вже не буде дому. Ти це розумієш? Зараз травень, але тут вічна зима і це майже єдине місце, придатне для проживання. Люди не витримують цей холод. Вони будують міста під землею й ризикують ніколи більше не побачити сонця. Планета гине. А в мене не тільки немає дому. В мене більше немає тебе. І коли я дивлюся зараз тобі в очі, моє серце готове розірватися від болю й водночас від щастя. А все, чого бажаєш ти — це піти від мене.

Він згинається над столом, тримаючи голову руками, ніби вона зараз може відвалитися, не витримавши всіх цих емоцій.

Дивно, але від його слів щось ворухнулося у мене в грудях й почало щеміти. Я торкаюся його плеча. Він не реагує.

— Пробач, — шепочу. — Пробач, що пішла від тебе й залишила тут самого.

Своїми словами я потрапила в болючу рану. Його плечі починають труситися. Він беззвучно плаче.

— Я тебе любила? 

— Так. І то сильно. — Його відповідь така щира й звучить трохи по-дитячому. Я усміхаюся.

— Як ми з тобою познайомилися й коли?

— Я тобі зараз розкажу. — Павло показує рукою на диван. — Сідай. 

Сам йде знову до кавомашини й робить нам по ще одній чашці кави. Дістає з холодильника тістечка. Судячи з їхнього вигляду — шоколадні. Шоколад я люблю. Все у світі змінюється. Навіть клімат. Усе — крім шоколаду. Він вічний.

Павло ставить каву й гостинці на тацю й несе на диван. Сідає навпроти. 

— Це був такий самий день, як сьогодні, 2032-й рік. — Починає свою розповідь. — Точніше вечір. І звичайно ж, що не такий самий. Тоді все було інакше. Літо було таким, яким має бути літо. Зима тривала кілька місяців, а не вічність. А весна приходила до нас за розкладом. Мені нещодавно виповнилося тридцять два і я отримав посаду в одній компанії, де мав обслуговувати та ремонтувати техніку. Не аби що, але це була можливість переїхати до Києва. Вони обіцяли, що з часом підвищать до керівника відділу, а якщо все буде добре, то навіть посприяють відкриттю окремого філіалу, яким, звісно, керувати буду я.

Я уважно його слухаю, запихаючись тістечком. Павло дивиться на мене з ностальгією у погляді й продовжує:

— Я повертався з роботи ввечері. В метро було безлюдно. У вагоні порожньо. На контрактовій площі зайшла ти й сіла навпроти мене.

— Що? — не витримую я. — То я ще два роки буду займатися продажем телескопів у тій самій компанії? 

Чомусь мене це засмутило навіть більше, ніж смерть у майбутньому під час виверження вулкана.

— Ти навіть не уявляєш, яку доленосну участь зіграють ці телескопи і якими вони виявляться корисними. Так от, — продовжує він. — Ти дивилася на мене дуже уважно, ніби давно знала. Потім почала усміхатися. Пам'ятаю красиву червону сукню, високі підбори, шкіряну куртку. — Він мрійливо поглянув у вікно. — Я запитав чи у тебе якесь свято, що ти так одягнена. А ти відповіла що так, бо сьогодні ти мала зустріти кохання свого життя і що тому чоловікові має сподобатися твоє вбрання. Розумієш? — Павло раптом підскакує на місці й підсувається до мене. — Ти вже тоді знала хто я і те, що ми зустрінемося. Розумієш, що відбулося?

Я хитаю головою й насторожено дивлюся на нього й раптом дійсно усвідомлюю сказане.

— Господи, — шепочу. — Тобто теперішня я потрапила до тебе в майбутнє, де ти розказуєш мені про нас. Потім повернулася до себе в минуле й вже у реальному житті сама познайомилася з тобою у справжньому майбутньому?

Він киває головою й дивиться на мене щасливим і трішки божевільним поглядом.

— І я все одно загинула. Навіть знаючи, що це відбудеться.

В кімнаті стає тихо. 

— Я не хочу помирати, — шепочу.

— Ти не помреш.

— Вже померла. 

— А якщо все не так, — він дивиться на мене ніби в голову йому прийшла геніальна ідея. — Якщо в моєму минулому, а для тебе то майбутнє, ти познайомилася зі мною саме для того, щоб зараз я зустрів тебе й повідомив, що ти загинеш. Тоді у своєму майбутньому, коли знайомитимешся зі мною, ти вже знатимеш про це і зможеш змінити свою долю. 

Я закочую очі:

— Надто складно.

— Ніхто не обіцяв, що буде легко. Петлі часу й реальності можуть бути сформовані з будь-якого боку, не обов'язково в хронологічній послідовності. Якщо ми врахуємо можливість отаких зсувів і накладення полотна часу, то зможемо змінити реальність для нас обох.