Розділ 3

Я з жахом дивлюся вниз собі під ноги — скляна підлога автівки відкриває чудові краєвиди міста, яке лежить внизу. Відчуваю захоплення й водночас паніку. 

— Ти не впадеш, не бійся, — усміхається Павло, прослідковуючи мій погляд. — Навіть якби підлога проломилася, що фізично не можливо, бо надто ти вже маленька, через пасок спрацює захисна капсула, яка виштовхнеться разом з тобою з машини й пригальмує падіння.

Я киваю, намагаючись вгамувати пришвидшене серцебиття. Відчуваю як кров пульсує у скронях. Мені перехоплює подих від побаченого. Щипаю себе за руку, щоб впевнитися, що не сплю. Тисячі, а може й мільйони вогників світяться різними кольорами внизу. Засніжені вулиці освітлюють жовті ліхтарі, які літають. Скляні будівлі створюють плавні відсвіти навколо, неначе під водою. На краю містечка науковців розташовано безліч тарілок, схожих на супутникові, але в сотні разів більші.

— Вони посилають і ловлять сигнали з космосу, — відповідає Павло з усмішкою, побачивши мій зацікавлений погляд. — Деякі з них вимірюють показники на землі, щоб ми розуміли чи змінюється і далі клімат.

— І як, змінюється?

— На жаль так, — посмішка сповзає з його обличчя. 

Він повертає кермо й за мить ми приземляємося на даху однієї з багатоповерхівок. Як тільки Павло вимкнув двигун, земля під нами починає опускатися. За хвилину ми опиняємося в темному тунелі, по периметру якого вмикається світло.

— Готова? — підморгує мені Павло.

Ми вийшли, а машина, разом з ділянкою під нею, підійнялася знов наверх, залишивши по собі широкий бетонний стовп.

— Так в нас все тут працює, — пояснює чоловік, проводячи мене далі з тунелю до своєї оселі. Я його слухаю й озираюся по сторонах: мінімалістичний стиль, сіро-блакитні стіни, картини з зображенням космосу. — Коли ти паркуєшся, — тим часом продовжує він, — система це фіксує й доставляє тебе разом з машиною безпосередньо до місця проживання. Щось схоже на ліфт для людей, тільки це для автівок. 

Ми заходимо до великої кімнати і я відразу плюхаюся на диван, навпроти якого розміщені панорамні вікна до підлоги й телескоп. Споглядаю нічне місто. 

— Багато людей тут живе? — встаю з дивана й підходжу до вікна. Дивлюся на нічне небо через оптичну трубу. Потім помічаю, що компанія виготовлення на корпусі вказана та сама, що й на телескопах, які продає організація, де я працюю. 

Підіймаю голову й ловлю на собі зацікавлений погляд Павла:

— Три мільйони.

— Як у Києві? — Дивуюся й повертаюся до дивану. Знову дивлюся у вікно. Ніколи не подобалося жити в мегаполісі, але такі от краєвиди частково компенсують дискомфорт.

— У Києві зараз проживає понад десять мільйонів. І кожного дня ця цифра зростає, — він стає навпроти мене, частково закриваючи вид з вікна.

— І всі три мільйони науковці?

— Переважно. А ще їхні сім'ї й обслуговуючий персонал.

— А де твоя сім'я?

Розумію, що моє питання нетактовне, але мене розбирає цікавість.

— Моя дівчина загинула в Італії під час виверження вулкана, — він невідривно дивиться мені в очі, — коли все це почалося. 

— Я співчуваю, — мені стає ніяково.

Він киває, продовжуючи дивитися на мене, ніби ми граємо в гру “хто перший відведе погляд” чи “хто перший кліпне”. 

— Хочеш кави?

— Не відмовлюся, — кажу я, бо все одно спати в одній квартирі з цим дивним типом не збираюся. 

Він відходить у кінець кімнати. Вмикає кавомашину.

— Коли це сталося? — питаю раптом.

— Що сталося?

— Коли загинула твоя дівчина?

— П'ять років тому, — його голос звучить глухо.

— Ти її дуже любив?

— Більше всіх на землі. Взагалі в мене крім неї нікого в цьому світі й не було. Вона моя друга половинка, споріднена душа.

Я мугикаю. До мого носа дістає аромат свіжозвареної кави.

— А я от в таке не вірю.

— В що не віриш? — Павло підходить й передає мені чашку.

— У кохання. Думаю, що люди самі це вигадали, щоб жити було цікавіше.

Він сміється. 

— Ти повіриш у це пізніше. Просто ще не настав твій час.

— Ну не знаю, — знизую плечима. — Мені вже двадцять п'ять років. Якщо ще не повірила, то вже цього не відбудеться.

Він знову сміється, а потім раптом простягає руку й проводить по моєму волоссю.

— Ти що робиш? — Відсахуюся й втискаюся в диван. Сто разів жалкую, що погодилася сюди прийти. Безпечніше було б залишитися у метро.

— Пробач, — дивиться він перелякано й відсмикує руку. — Вибач, це автоматично. Я не хотів тебе налякати.

Не знаю, що сказати. Цей чоловік викликає в мене досить змішані почуття. З одного боку він реально дивний. Постійно дивиться на мене, коли думає, що я не бачу. Намагається доторкнутися. З іншого, поруч з ним я все ж не відчуваю реальної загрози. Від нього віє теплом і турботою. Можливо так з маніяками й буває. Я не знаю. Не зустрічала ще жодного до сьогодні.

Ми кілька секунд дивимося одне на одного, аж поки раптом я не чую поруч котячого навчання. Спочатку думаю, що це галюцинації. Та коли озираюся, бачу як до кімнати заходить… Лаврентій.