Розділ 2

Поїзд заїжджає в темний тунель, не зменшуючи швидкість. Станцій більше немає. Значить жити мені залишилося кілька хвилин, якщо не менше. І чого я тільки нила на роботі. Та і хрін з тим звітом. Все ж було добре. З сумом згадую про Лаврентія, який вірогідно помре з голоду без мене. Дивлюся на годинник й здається фізично чую як секундна стрілка відбиває удари. В такт до неї б'ється моє серце. Час завмирає. Я заплющую очі й починаю згадувати всі відомі мені молитви. Проходить ще кілька секунд, а я все ще жива. Поїзд зменшує швидкість й все-таки зупиняється. Боюся поворухнутися. Коли розплющую повіки, він знову кудись їде, але я вже не одна — навпроти сидить молодий темноволосий чоловік й витріщається на мене.

— Що ви тут робите? — Вигукую я ошелешено. — Як ви сюди зайшли?

Він мовчить й дивиться на мене так, ніби побачив привида. А потім відвертається.

— Ви що не розумієте, що я вам кажу? — Розвожу руками у відчаї. Далі станцій немає. Ви що приїжджий?

— Чому ви так вирішили? Я киянин.

— Тоді якого біса і головне як ви сюди потрапили? На кінцевій зупинці Героїв Дніпра ніхто не заходив.

— Бо то не кінцева зупинка.

Я задумуюся. На слухові галюцинації я ніколи не страждала. Здається він сказав, що станція Героїв Дніпра не є останньою. Невже я не помітила, як добудували ще одну зупинку? Пробую зайти перевірити з телефона, але інтернет не працює. На протилежній стінці вагона, над головою незнайомця висить карта метро. Я встаю на ноги й підходжу ближче. 

Придивляюся й здивовано відсахуюся. Карта не схожа на ту, яку я пам'ятаю. Після Героїв Дніпра є ще п'ять станцій: Березова, Озерна Площа, Новотракційна, Синергія й Майбутнє.

— Це що жарт? — шепочу про себе.

Переводжу погляд на чоловіка, який не зводить з мене своїх красивих зелених очей. Тільки зараз звертаю увагу на те, що він сидить у зимовому дутому пальті. Але ж на дворі травень. Хай не найтепліший у світі, проте носити зимовий одяг в будь-якому разі недоречно. 

“Може мене розігрують?” — я озираюся, сподіваючись побачити колегу Олю чи когось ще й пояснення, що вони просто хотіли підійняти мені настрій й відвернути увагу від проблем на роботі. Проте в вагоні крім мене і цього дивака нікого немає. Або може це знімається програма для телебачення? Я підіймаю голову, уважно оглядаю стелю. Проте камер ніде не видно. 

Чоловік продовжує сидіти, не рухаючись, оглядає мою коротку спідницю й майку. Його погляд мене лякає. Це суміш болю, тривоги, здивування й здається він не може вирішити хто з нас двох збожеволів. Ігнорую його й повертаюся на своє місце. Знову втуплюю погляд у незнайомця.

— Ви на якій станції виходите?

— Майбутнє.

— А що там? Це ще Київ?

— Авжеж, — чоловік усміхається. — На станції “Майбутнє” розташовується найбільший у світі центр та лабораторії, які вивчають космос. Тому станція так і називається.

— І що ви там вночі забули? 

— Я живу у містечку для вчених. Повертаюся додому. А ви … звідки?

— З контрактової площі, — зітхаю я. — Послухайте, щось дивне тут відбувається. Насправді немає станцій після Героїв Дніпра. І те, що ми продовжуємо кудись їхати й ви навіть змогли зайти всередину говорить про те, що або це паралельна реальність, або я потрапила в майбутнє, або просто втратила здоровий глузд. Я схиляюся до третього варіанту, бо ні в паралельні реальності, ні в можливість потрапити у майбутнє не вірю.

— Справді? — чоловік заходиться сміхом, від чого мені стає ніяково. 

Я обхоплюю обличчя руками. Сльози готові от-от политися по щоках. Я панікую, бо не маю жодної ідеї, що робити далі. На мій подив чоловік більше не сміється з мене, а уважно слухає.

— Який зараз рік? — питає.

— 2030, — кажу тихо й по виразу його обличчя бачу, що щось не так.

— Ні, — він хитає головою. — Зараз 2038 рік. Нові п'ять станцій добудували за останні шість років. Після однієї дуже нехорошої події Україна стала центром розвитку космосу у світі. Не дивно, що ви нічого про них не знаєте. Сотні вчених з різних країн переїхали сюди для досліджень. Тут побудували центр та лабораторії. Завезли дуже дороге обладнання.

Я витріщаюся на нього.

— Справді? Україна стала лідером з дослідження космосу? Як це сталося? Не те щоб я була проти чи не вірила в сили своєї країни…

— Зміни в кліматі по всій планеті. — Чоловік зітхнув. — Глобальні катастрофи на інших континентах. Тут все було більш стабільно, хоч і стало набагато холодніше ніж раніше. Тому багато країн захотіли перенести свої лабораторії сюди.

Від всієї цієї інформації голова йде кругом. Тим часом потяг зупиняється на станції Озерна Площа. Але знову ніхто не заходить всередину.

— Не здається вам дивним, що ми тут з вами лише вдвох? І як взагалі так вийшло, що я потрапила в майбутнє? 

— Мабуть, наклалися дві ділянки часового полотна. Утворилася діра, яка їх з'єднує. Цей потяг йшов у моєму часі, але ви сіли на нього й таким чином перейшли з однієї лінії часу до іншої. — Він дивиться на мене дуже серйозно, коли розповідає свої фантастичні припущення. Й помовчавши секунду додає. — Клімат не просто так змінився. Магнітні поля землі часом зміщуються. Не набагато, але це могло призвести до утворення так званих кролячих ходів.

“Господи, яка дурня”, — думаю я. Хоча його слова й не вкладаються у мене в голові, вони все-таки трішки прояснюють ситуацію й роблять її менш дикою та страшною. 

— А в мене там кіт сам, між іншим, — починаю нити я. Хочеться заплакати. — Вам тут в майбутньому відомо, хто такі коти?

— Авжеж, — він хитає головою й дивиться на мене з розумінням. — Тут майже в кожному домі зараз є домашній улюбленець. Коли клімат почав змінюватися, люди забирали собі з вулиці всіх кого могли. — Він простягнув мені руку. — До речі, я Павло. Раз вже ви застрягли тут у нас, було б непогано познайомитися. І можливо перейдемо на “ти”?

— Люба, — тисну його долоню, яка виявляється теплою, м'якою, приємною на дотик, й від підтвердження того факту, що переді мною сидить звичайна людина, а не якась фантастична примара, мені стає спокійніше.